В. Майкова та інші, що їх завжди і у всі часи аж дотепер вистачало. Сина провінційного попа В. Петрова за холуйське славослів’я ввели у «святилище» блудниці її фаворити брати Орлови. Згодом сей піїт із лакейською догідливістю сам себе називав «царським вітією», «кишеньковим катерининським віршописцем», за що й отримував подачки грошима, орденами, маетностями з кріпаками, здобув кар’єру якогось секретаря Катерини (їх у неї було безліч), її особистого «читальника» у постелі і за трапезою. В численних безбарвних одах і віршових посланнях він уславлював монархиню та її «сіятельних» фаворитів, проводив аналогію між Катериною та давньоримським імператором Августом і карфагенською царицею Дідоною, а себе прирівнював до Вергілія. Зрозуміло, що й зозуля хвалила когута, називаючи свого «кишенькового» віршомаза «другим Ломоносовим», проти чого дружно і різко виступали всі тогочасні опозиційно настроєні письменники і журнали.
Довжелезні вірші на честь Катерини та її камарильї писав і наш земляк, особистий секретар могутнього Потьомкіна, приятель О. Безбородька В. Рубан — історик, видавець катерининського журналу «Ни то ни сио в стихах и прозе», матеріалів про минуле України та Росії й особливо творів відомого мандрівника — «пішоходця» Василя Григоровича-Барського. Одіозність одописця Рубана в очах сучасників була такою, що його прізвище стало синонімом бездарного віршописця, який поезію перетворював у дзвінку монету наживи. Поет-сатирик І. Хемніцер в одній епіграмі так іронізував:
Про те, що характеристика владарювання Катерини II не була однозначною, свідчать безліч висловлювань помітних авторитетів. Так, М. Карамзін у праці «Про стару і нову Росію» писав, що Катерина II була впевнена у своїй величі, тверда, непохитна у намірах, не випускала зі своїх рук влади, вносила в душі міністрів, полководців, усіх державних чиновників трепет і страх. «Наслідком були: спокій сердець, успіхи приємностей світських, знань, розуму». Якби ж то тільки так!
Згодом М. Добролюбов, засуджуючи «красивенькі опуси, звучні дифірамби й всякого роду загальні місця», у великій статті «Російська сатира катерининського часу» про «стару і нову» монархію писав: «Доба Катерини довгий час уявлялася нам в якомусь чарівному сяйві, золотим віком процвітання Росії у всіх частинах. До недавнього часу наша увага приваблювалася тільки світлим боком останньої половини минулого століття». Йшлося про грім суворовських і румянцевських перемог, приєднання Криму і частини земель Польщі, певний розвиток освіти, науки і мистецтва, оди Державіна, поеми Хераскова, комедії Фонвізіна і самої Катерини. «Але в даний час, коли Росія вступає в новий період існування, і для катерининської епохи настала вже історія… Тепер же потрібні не дифірамби, не беззвітне захвалювання, а неупереджений і спокійний перегляд фактів тих часів у всій їхній повноті». Малась на увазі передусім публікація матеріалів, які правдиво розкривали подробиці двірського перевороту та сходження Катерини на престол; об’єктивно характеризували тодішнє становище народу і держави, розкривали дворянське чванство, жорстокість і хамство поміщиків і т. ін. Частину цих матеріалів з різних джерел наводив і Добролюбов.
Не відставали від похвал і зарубіжні автори.
О. Пушкін був знайомий із тими дифірамбами й не погоджувався з ними. У своїх замітках про XVIII століття він зауважував, що історія оцінить вплив царювання Катерини на мораль, розкриє жорстокість її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, покаже народ, пригноблений намісниками, казну, розкрадену коханцями, а також важливі помилки її у політичній економії, убогість у законодавстві, огидне фіглярство у стосунках із філософами — «тоді голос обдуреного Вольтера не позбавить її славної пам’яті від прокляття Росії!». Додамо: і України, й Білорусії, і Прибалтики, й інших земель імперії.
Розігруючи ролі «освіченої» монархині, покровительки науки і мистецтва, Катерина II зуміла навіть запросити до мандрівки в Росію із Женеви письменника, філософа-просвітителя, ідеолога енциклопедистів Дені Дідро. Французький філософ у численних розмовах із царицею схиляв її до звільнення селян від рабської кріпосницької залежності, закликав до реформ і демократизації народної освіти, розвитку в Росії «третього стану» й промисловості, висловлював віру у велике майбутнє країни та її «молодої нації», що знайшло своє відображення в його «Філософських, історичних та інших записках» і в «Зауваженнях на «Наказ» її імператорської величності депутатам Комісії для укладання законів». Катерина II на словах погоджувалася з Дідро, матеріально підтримувала його, за життя закупила його рукописи і бібліотеку, заплативши за них 15 000 ліврів, або 21 000 карбованців (фаворитам і коханцям за одну ніч платила тисячами), яку після смерті просвітителя у 1784 році перевезла до Петербурга, а також умовно призначила його бібліотекарем з платнею 1000 ліврів на рік.