Об’єктивно оцінюючи всю «духовну» спадщину Катерини II, можна цілком погодитися з попередніми твердженнями авторів життєпису імператриці, що російська література, наука та мистецтво мало чим зобов’язані їй. Справді, для Заходу вона грала роль мецената для своєї ж реклами «освіченого монарха», а на духовне життя Росії дивилася здебільшого із підозрілістю жандарма. Цариця писала, або намагалася писати, історичні твори, драми, комедії і комічні опери; вона пнулася стати публіцистом, поетом і педагогом, написавши для внуків кілька казок і створивши для дворян відповідні школи, хоч основоположником освіти в Росії її ніколи й ніхто не вважав. Вона забавлялася виданням сатиричних журналів із бюргерськими жартами й водночас жорстоко переслідувала знаменитого російського просвітителя та книговидавця М. Новикова, не кажучи вже про О. Радищева.
Досить гучна історійка сталася з анонімною статтею Катерини II «Были и небылицы», яку вона надрукувала в своєму офіціозі «Собеседник любителей слова». Авторка напутливо висміювала тогочасні звичаї та вади окремих, помітних осіб, у тому числі письменника Д. Фонвізіна і директора Академії наук княгині К. Дашкової, вважаючи свої дотепи до знемоги смішними. Однак сміялися не всі. Скажімо, Д. Фонвізін поставив анонімному авторові цілу низку дошкульних запитань, зокрема, чому блазнів, балясників і шпиків раніше вважали за ніщо, а за Катерини надавали їм досить високі чини і багатства. Такі шпильки драматург і сатирик адресував особистому «другові» Катерини II Льву Наришкіну, який хоч і розігрував роль придворного блазня, але займав досить високе становище, був засипаний орденами і маетностями, розділяв із великою княгинею, а потім царицею «дешпера-ції». Не сміялася і княгиня Дашкова, порадивши анонімові, також, на її гадку, Л. Наришкіну, перестати писати, бо він абсолютно бездарний. Можливо, вона адресувала це і самій імператриці, накликавши на себе царський гнів. У всякому разі Катерина II не лише перестала писати свої пруссько-бюргерські дотепи, а й закрила згадуваний журнал, бо, мовляв, його редактори пересварилися з шановними авторами.
З наукових праць Катерина надрукувала полемічний твір «Антипод» як спростування тритомного пасквіля члена Паризької академії наук абата Шапп де Отроша, котрого він після подорожі до Росії написав у темних барвах, чим завдав «російським національним почуттям» незаслуженої образи. Нарешті, у філософії вона завжди називала себе другом Вольтера, а почасти і єзуїтів. Певно, друге ближче до істини, якщо зважити на її слова і на всі її діла.
На початку царювання, у 1768 році, Берлінська академія наук із далекоглядною метою обрала свою землячку Катерину II почесним членом. Сама ж вона в одному листові не без кокетування признавалася: «Я ніколи не вважала, щоб у мене був творчий розум. Я зустрічала багато людей, яких без усяких заздрощів визнавала значно розумнішими за мене». Дослідники також твердили, що якихось оригінальних ідей в її творах даремно шукати, а в гостротах так і чується її німецьке походження. «Жарти в неї,— констатував К. Валишевський, — були незграбні».
Підступна «північна Семіраміда», поборниця «освіченого абсолютизму» листувалася із західноєвропейськими просвітителями й водночас підписувала жорстокі присуди російським світочам культури і науки. Вона повсюдно закріпачувала Росію, нещадно розправлялася з повстанцями Пугачова, Коліївщини і Турбаївщини, підтримувала реакційну коаліцію на придушення Великої Французької буржуазної революції, яка була результатом кризи феодально-абсолютистської системи та заклала основи революційно-демократичних традицій, і не лише французького народу, зокрема підсилила антикріпосницькі настрої в Росії.
Російського письменника-просвітителя, філософа-матеріаліста О. Радищева за його широковідому книгу «Подорож з Петербурга до Москви» і знамениту оду «Вольность», в яких він розвінчував монархічний лад і дику поміщицьку сваволю, прославляв вольність — цей «безцінний дар» народу, кликав до визволення від кріпосницького рабства, за наказом Катерини II засудили до страти. Потім цариця «милостиво» замінила таку покару десятьма роками Сибіру «за издание книги, наполненной самыми вредными умствованиями, разрушающими покой общественный, умаляющими должное ко властям уважение, стремящимися к тому, чтоб произвести в народе негодование противу начальников и начальства, и, наконец, оскорбительными и неистовыми изражениями противу сана и власти царской». Іншого письменника-просвітителя, журналіста і книговидавця М. Новикова вона ув’язнила в Шліссельбурзьку фортецю. Обструкції були піддані тодішні письменники Г. Державін, С. Румянцев та чимало інших. Такою насправді була «північна Семіраміда», яка уславилася не стільки світлими, як темними, ділами, прихованими і не прихованими від стороннього ока.