Одразу ж після двірського перевороту Катерина II нагородила свого коханця орденом Олександра Невського. На початку царювання імператриця зробила свого фаворита камергером, аби постійно тримати неподалік, потім — генерал-аншефом і відкрито десяток років перелюбствувала з ним, нагороджуючи всілякими орденами імперії…
Чимало дожовтневих та й радянських авторів зв’язки Катерини II з молодшим за неї на п’ять років Орловим здебільшого називали «романтичною історією», від якої, мовляв, народилося позашлюбне дитя. Однак нічого «романтичного» у тих оргіях не було. Ще до «восшествія» великої княгині на престол, як мовилося, вона народила і від Орлова (третю за числом) позашлюбну дитину — сина, якого назвала Олексієм і віддала годувати й доглядати «мамкам». Згодом за ніщо пожалувала йому чин генерал-майора й відповідно великий маєток Бобринці на Україні, за назвою якого байстрюк отримав «законну фамилію» та став родоначальником «графів Бобринських». І хоч імператриця не шанувала Олексія, але повністю забезпечувала, дозволяла мандрувати за кордон, де той жив на широку ногу. Дізнавшись про величезні борги сина, вона байдуже писала баронові Грімму: «Що там за історія з Бобринським? Ця молода людина незвичайно безпечна… Зрештою, він має повну можливість розплачуватися сам — він отримує ЗО 000 річної пенсії». Але гультяю тих грошей було замало, й він влазив у все нові борги у Лондоні та Парижі, підписав вексель на 1 400 000 ліврів маркізові Ферр’єру. Тоді розлютована «матінка» викликає Олексія з-за кордону й засилає його до Ревеля (м. Таллінн) під суворий нагляд.
Тільки на Україні цей граф-байстрюк одержав 40 000 десятин колишньої козацької землі з кріпаками, зокрема на батьківщині Хмельницького — в Черкаському й Чигиринському повітах. З часом його нащадки розширили свої земельні володіння, стали великими царськими сановниками, фундаторами і власниками перших на Україні цукрових заводів, акціонерами винокурень, великих млинів, заводів і водночас реакційними діячами в галузі культури і науки, а один із них, Георгій Олександрович, був навіть генерал-губернатором у Галичині (1914–1915 pp.), де проводив русифікаторську політику, придушував заворушення народних мас.
Та й перший син цариці Павло також був позашлюбним. З боку моралі то дика історія. «Велика княгиня» певний час не вагітніла. Тоді Єлизавета, аби мати престолонаслідника, звеліла Катерині согрішити або із «гарним, як день», камергером Сергієм Салтиковим, або з придворним блазнем, шталмейстером Львом Наришкіним, що також був «красивим кавалером». Вельми слухняна невістка з обома мала інтимні зв’язки, від чого й вагітніла тричі (перші дві вагітності закінчилися передчасно). До речі, С. Салтиков, одружений на фрейліні Матроні Балк, був сумнівного родового походження. Його мати, колишня княжна Голіцина, хоч і заміжня за генерал-ад’ютантом Салтиковим, уславилась, як згодом і Катерина, неймовірною статевою розбещеністю. Автор книжки «Історія
Катерини II» В. Більбасов навів листа самої цариці, яка писала про матір свого коханця: «Вона була гарна і поводила себе так дивно, що краще було б, якби її поведінка не стала відома нащадкам. Вона ходила з однією із своїх служниць у казарми, віддавалася солдатам, напивалася з ними, програвала їм у карти… Всі триста гренадерів, що супроводжували її величність, були її коханцями». Хтивій великій княгині Катерині, а потім імператриці було з кого брати приклад.
Отже, російський імператор Павло І ніякий не Павло Петрович, як його іменують в історичній та художній літературі. Знав про це і сам Петро III, і Л. Наришкін, який приятелював з ним; і, звичайно, С. Салтиков, якого відправили в Швецію повідомити про народження престо-лонаслідника; знав і граф М. Панін, що його відкликали з дипломатичної служби та призначили наставником майбутнього імператора. Та ніхто з них, як і сама «велика княгиня», мабуть, не відали, від кого той престолонаслідник — від Льва Наришкіна чи Сергія Салтикова, бо блудила Катерина з обома одночасно.
Психічно неврівноважений Павло І чимало успадкував од своєї матері. Згодом його також одружили з німкенею — принцесою Дармштадською, яку найменували Наталією Олексіївною. У рік одруження ця друга «велика княгиня» намовляла свого чоловіка скинути Катерину II з трону.
До чого ж ті німкені любили сісти якщо не на російський престол, то хоч побіля нього!