Статс-секретар А. Грибовський у своїх «Записках про Катерину Велику», виданих 1847 року, зауважував, що у П. Зубова, графа М. Паніна і графині О. Браницької стіл щоденно обходився у 400 карбованців, не рахуючи 200 карбованців вартості вин та інших напоїв. Усі ті гроші Бр аницька одержувала в «дядечка-коханця» Потьомкіна, а той, у свою чергу, брав із державної комори.
Державний канцлер граф Воронцов, характеризуючи на початку XIX ст. внутрішнє і зовнішнє становище Росії за царювання Катерини II, відзначав надмірну розкіш, жадобу до збагачення, марнотратство «необузданных временщиков» і особливо Потьомкіна. Наводимо його звинувачення дослівно: «Прямою эпохою водворения сих злоупотреблений почитать должно самовластие и властолюбие покойного князя Потемкина. А на него глядя и видя, что не только нет взыскания и отчета на обогащение людей, но и к почестям и к вознаграждениям было лучшею дорогою, редкой, по части ему вверенной, не находил для себя выгодным по тем же следам идти; ибо не всякий имеет в себе столько твердости души, чтоб худым примером не последовать, особливо’ когда они многие приятности в жизни доставляют…» Чи знала цариця про це? Не тільки знала, але й сприяла, задовольняючи свою похіть.
Варто сказати, що серед фаворитів Катерини II були й наші земляки-українці — ставний Петро Завадовський та опецькуватий Олександр Безбородько. Перший був фаворитом-коханцем, другий просто фаворитом; а втім, хто його, знає… І Завадовський, і Безбородько почали свою кар’єру в канцелярії генерал-губернатора Румянцева, ставши під кінець своєї діяльності міністрами. Це настільки колоритні постаті в фаворитизмі Катерини II, що на їхній характеристиці також варто докладніше зупинитися.
Після першої серйозної зміни декорацій та персонажів у чоловічому гаремі Катерини II, зокрема видворення молодчиків Орлових, альков цариці довго не був порожнім. Десь у середині 1775 року туди вперше пробирається наш земляк Петро Васильович Завадовський (1739–1812). Народився він у незаможній родині в селі Красновичах на Чернігівщині. Початкову освіту здобув удома, потім, завдяки дядькові, стародубському підкоморію М. Шпраю, вступив до єзуїтського училища міста Орші й, нарешті, закінчив Києво-Могилянську академію. Після закінчення академії хлопець влаштувався на посаду «повітчика» (від слова «повіт» — повітовий уповноважений) у Малоросійську колегію, потім у канцелярію генерал-губернатора Малоросії Румянцева, який звернув увагу на молодого і розумного канцеляриста та почав привчати його до складання важливих ділових паперів. Через деякий час Завадовського було призначено управителем Таємної канцелярії, де він здружився з колишнім однокашником по академії О. Безбородьком, з яким ревно служив начальству.
Із призначенням генерал-губернатора Румянцева головнокомандуючим російською армією у війні з Туреччиною обидва юнаки поїхали на «баталії» разом зі своїм сановним шефом. Якось мірою вони відзначилися у битвах на річках Ларзі й Кагулі, брали, участь у редагуванні Кючук-Кайнарджійської угоди про мир 1774 року. З викликом графа Румянцева до Москви, а потім і до Петербурга туди їдуть і Завадовський та Безбородько. Вродливий чиновник Завадовський потрапляє на очі цариці й стає не лише її кабінет-секретарем, а й фаворитом-коханцем, співучасником укладання раніше згадуваного «Наказу». Вже тоді він отримує обширні помістя з кріпаками на Чернігівщині та Могильовшині. В. Аскоченський занотовує, що «почесті й нагороди сипалися за цим на Завадовського; він отримав села, звання таємного радника і сенатора». А скільки одержав кріпосних душ у «потомствене» володіння, дворянський історик умовчує, вважаючи це саме собою зрозумілим.
Під кінець 1777 року Катерина «охолонула» до Завадовського й «загорілася» до Потьомкіна. Однак перший продовжував виконувати не останню роль у сенаті, керував двома державними банками, головував у комісії складання законів і скорочення канцелярського діловодства, управляв учбовими установами, завідував медико-хірургічним училищем, сприяв влаштуванню інституції благородних дівиць. І хоч монархиня охолонула до «бравого малороса» та гріла своїм гарячим тілом Потьомкіна й іже з ним, вона не забувала свого вірнопідданого, надавши йому титул графа, а з ним і нові землі. По смерті Катерини II її син Павло І підтвердив графський диплом фаворита своєї матері, однак увільнив Завадовського з усіх посад, і той відправився в свої українські села, де серед «рідних і відданих йому» земляків-кріпаків відпочивав од «многотрудних занять».