М. Добролюбов наводив такі вражаючі факти розпусти Безбородька за рахунок держави: танцівниці Давії він платив за «послуги» щомісяця 2 000 карбованців золотом, а коли вона виїздила до Італії, обдарував її грошима і діамантами на суму 500 000 карбованців. Потім князь утримував якусь дівицю Сандунову, після неї — танцівницю «Ленушку», з якою прижив дочку, а коли та виросла, вигідно одружив, давши в посаг будинок у Москві вартістю 300 000 карбованців та маєток із 80 000 карбованцями щорічного прибутку…
Аби бодай приблизно уявити таке до неймовірності жахливе марнотратство, варто співставити деякі цифри. У 1784 році на «провізію» професорам Києво-Могилянської академії, вихованцем якої, про що мовилося, був і Безбородько, видавали по 13–15 копійок у день, тобто 54 крб. на рік; на утримання бідних і студентів-сиріт, що жили в бурсах, відпускалося 5 копійок у день, або і 8 крб. на рік. Натомість шансонеткам і двірцевим повіям — тисячами.
Легенда про те, що фаворит нібито всю свою спадщину заповів на заснування Ніжинської гімназії вищих наук, реорганізованій згодом у ліцей, є не що більше як легенда. У 1807 році брат князя Ілля, який також володів великими маэтностями на Україні, в Росії та Литві, справді дармовою силою кріпаків розпочав будувати навчальний корпус гімназії, що його закінчили аж у 1820 році. Порівняно з незчисленними награбованими багатствами обох Безбо-родькіз кошти, витрачені на будівництво, були краплиною в морі, та й училися в гімназії переважно діти привілейованих верств.
Твердять, що Г. Потьомкін був непоганим господарем для країни і навіть ліберальним феодалом-кріпосником.
Але від того, скажімо, покріпаченому українському селянству та по-злочинному розігнаному козацтву ніскільки не було легше. А вони ж певний час вірили в порядність «гетьмана Грицька Нечоси», просили його заступництва за них. В одній народній пісні запорожці нарікають, що вони спільно з «москалями» воювали, «билися, рубалися сім год і чотири», одбили в бусурманів чимало землі «од Дністра до Бугу», та пани її одібрали, а запорожці лишилися голі й босі:
Але «батько» був заодно з Катериною й заплатив запорожцям та всьому українському народові чорною невдячністю. Тому М. Добролюбов мав усі підстави констатувати, що царедворці безсоромно грабували народ, «брали із казни цілими мільйонами і сотнями тисяч, кидали на танцівниць і на брильянти» й творили все це безкарно, як і їх вінценосна меценатка-блудниця. А перед тим
О. Пушкін пророкував, що історія оцінить вплив царювання Катерини II на моральність, розкриє жорстоку діяльність її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, скаже правду про розкрадену казну, покаже важливі помилки у політичній економії, убогість політики імператорші у законодавстві, огидне фіглярство у зносинах з філософами XVIII століття, — і тоді «голос знадженого Вольтера» не позбавить її від прокляття всієї Росії.
Зрештою і Потьомкін надокучив Катерині. Крім того, він досить часто виїздив із Петербурга командувати арміями та засновувати нові міста на півдні імперії. Знаючи еротичні потреби «дешперації» імператриці, він разом із Безбородьком постійно поставляв Катерині м’язистих і вродливих своїх ставлеників. До речі, змолоду Катерина вибирала коханців і фаворитів за своїми літами, сильних і «завзятих», які нібито допомагали їй і в управлінні державою. Під старість її увага затримувалася здебільшого на женоподібних молодих красенях, які, в свою чергу, помишляли про своє благополуччя та кар’єру. А те, що вони були наполовину чи й більше молодші від неї та займали мізерне становище в суспільстві, для імператриці нічого не значило. За одну ніч блуду з царицею коханці ставали поміщиками, а тисячі селян — на все життя кріпаками, безправними рабами.
Зубови та інші. Жалована грамота дворянству
Після півторарічного перебування у спальні цариці згадуваного П. Завадовського і винагородження його «ясновельможній» розпутниці «найясніший князь» Потьомкін надсилає для «дешперації» свого ад’ютанта, непримітного «гусарського майора» із сербів, якогось С. Зорича. За «старання» жеребця імператриця нагородила його землями і кріпаками, з майоріа одразу возвела у генерал-майори та флігель-ад’ютанти, подарувала містечко Шклов, понад 500 000 валюти, нові землеволодіння в Ліфляндії, на 200 000 карбованців дорогоцінностей. Коли ж вона увільнила Зорича із «службової стезі», то він все те багатство проциндрив, а селян перепродав іншим кріпосникам.