По закінченню навчання у німецьких університетах (1743–1745) вісімнадцятилітнього Кирила призначають у 1746 році… президентом Російської академії наук, де тоді вже працював із 1741 року великий Михайло Ломоносов та інші видатні вчені. Як він ними керував — тільки Богу відомо. У 1750 році Єлизавета «рекомендує» українській старшині обрати Кирила гетьманом, і та одностайно і великодушно погоджується. Водночас імператриця возвела молодшого Розумовського в чин фельдмаршала та спеціальною грамотою підпорядкувала його владі не лише Лівобережну Україну, а й Запорозьку Січ, яка постійно завдавала Росії клопоту.
Гетьманував К. Розумовський упродовж п’ятнадцяти років (1750–1764). Резиденцію мав у Батурині. М.Грушевський писав, що останній гетьман України, вихований у петербурзькому й частково закордонному середовищі, одружений на великоруській аристократці Катериж Наришкіній, наближеній до царського дому, страшенно нудьгував у Батурині. На догоду дружині він намагався зробити свою резиденцію мініатюрною копією петербурзького двору.
Здебільшого гетьман жив у Петербурзі, а всі справи вершила генеральна українська старшина.
Кирило Розумовський був водночас і шефом петербурзького лейб-гвардійського полку, разом з ним брав участь у двірському перевороті, затіяному Катериною II, про що зазначав і О. Пушкін: «Граф К. Розумовський був у змові 1762 р. Виконання було прискорене зрадою одного із спільників. Катерина вже втекла із Петергофа, а Розумовський ще нічого не знав. Він був удома. Раптом чує, до нього стукають. «Хто там?» — «Орлов, відчиніть». Олексій Орлов, якого до того гр. Розумовський жодного разу не бачив, зайшов і оголосив, що Катерина в Ізмайлівському полку, але полк, збунтований двома офіцерами (дідом моїм Л. А. Пушкіним і, не пам’ятаю, ще кимось), не бажає їй присягати. Розумовський узяв пістолети в кишені, поїхав у візку для посуду, явився у полк і повів його за собою». Діда Пушкіна посадили в фортецю, де він пробув два роки, а Розумовського нова імператриця одразу ж призначила своїм генерал-ад’ютантом, поближче до царських апартаментів, тим паче що й статурою він імпонував похітливій імператриці, знав усі придворні інтриги.
Гетьман Розумовський і цариця Катерина II жили у мирі та злагоді. Щоправда, був між ними один маловідомий «інцидент», на якому варто конкретніше зупинитися. Йдеться про підготовлену гетьманом разом із генеральною старшиною петицію на ім’я імператриці «О восстановлении старинных прав Малороссии» (1764) з проханням повернути відібрані російським урядом привілеї українському шляхетству та надати право спадкоємності гетьманської влади виключно родині Розумовських. Одні дослідники твердять, що. петиція-прохання була подана Катерині; інші доводять, що її побоялася підписати генеральна старшина за винятком кількох полковників.
Уперше петиція була опублікована аж у 1883 році. Про її характер свідчать хоч би такі основні пункти: «О вольностях малороссийских вообще», «О чинах малороссийской старшины против великороссийских», «О возвращении малороссийскому шляхетству взятых земель и имений», «О вольном избрании гетьмана», «О генеральной раде», «О вольностях малороссийских козаков», «О заплате долгов малороссийскому народу», «О вольностях мещан», «О деревнях и жаловании малороссийской старшине», «О непереходе с места на место и о невписывании в козаки малороссийских мужиков», «О учреждении университетов, гимназий и типографий». Професор А. Кістяківський, який розшукав і опублікував у «Киевскій старині» петицію Розумовського, вдало відзначив, що вона є яскравим документом прагнення апологетів гетьманщини, які дбали не так про інтереси народу, як про свої власні шляхетські «права» та «вольності», надані їм ще литовськими великими князями, польськими королями, а потім російськими царями Олексієм Михайловичем, Петром І, Анною і Єлизаветою.