— Чудово, мій юний сер! Так і мусить бути! Але не задирайте носа через цю похвалу! Вчитель іноді мусить похвалити і найтупішого учня, щоби той не засиджувався навічно в одному класі. Я вже вчив не одного юного вестмена, і кожен із них хапав науку й розумів мене незрівнянно швидше і краще за вас. Але якщо й далі будете старанно вправлятися, то, можливо, років через шість чи сім вас більше не називатимуть ґрінгорном. А доти вам слід втішатися старою мудрістю, що й дурневі іноді вдається досягнути того ж, що й мудрому, або й більшого, щоб мене качка копнула!
Він говорив усе це надзвичайно серйозно, а я слухав його так само серйозно, але чудово розуміючи, що має на увазі він цілком протилежне.
З усіх його порад найціннішими для мене були практичні, бо я був так зайнятий виконанням своїх професійних обов’язків, що якби не Сем, то міг би й не знайти часу, щоб оволодіти навичками, необхідними кожному мисливцеві у прерії. До речі, усі наші навчання проходили потай. Ми робили все це так далеко від табору, що нас неможливо було зауважити звідти.
Так вирішив Сем, а коли я одного разу запитав його про причину такого рішення, то він лише посміхнувся:
— Це ж тільки задля вашої користі, сер. Ви такий незграбний, що я не хочу червоніти за вас перед цими хлопцями. Ось ви і знаєте, щоб мене качка копнула! Тепер майте на увазі!
Отож усе товариство мало доволі невисоку думку про мої фізичні можливості та вміння користуватися зброєю, але я цим не надто переймався.
Попри всі описані вище перешкоди, ми таки просунулися вперед настільки, що протягом наступного тижня теоретично могли б наздогнати іншу групу й об’єднатися з нею. Щоби повідомити про це, слід було відрядити посланця. Бенкрофт оголосив, що поїде сам і візьме зі собою провідником одного з вестменів. Такий спосіб комунікації був звичним, ми часто надсилали повідомлення як групі, що була попереду нас, так і тій, що була позаду. Завдяки цьому — згадую тут про це у зв’язку з подальшими подіями — я знав, що головний інженер групи попереду нас вважався компетентним.
Бенкрофт збирався вирушити в дорогу недільного ранку. Перед тим він хотів влаштувати прощальну вечірку, і всі мали взяти в ній участь. Не запросили туди лише мене одного, але Гоукенс, Стоун і Паркер також не пішли. Як я й передбачав, вечірка затягнулася і завершилася аж тоді, коли Бенкрофт уже не міг говорити. Його товариші пили в тому ж темпі і перебували в такому ж стані. Про заплановану поїздку ще деякий час не могло бути й мови. Пияки зробили те, що й завжди в такому стані: порозлазилися по кущах спати.
І що тепер робити? Посланець змушений вирушити в дорогу, а п’яні точно не отямляться до пізнього пообіддя. Найкраще було мені поїхати з посланцем. Але я вагався, бо був переконаний, що, поки не повернуся, тобто протягом чотирьох днів, про роботу в таборі ніхто й не згадуватиме.
Коли я порадився про це з Семом Гоукенсом, то він показав мені рукою на захід.
— Ви не мусите їхати, сер, можете передати повідомлення он тим двом, які наближаються.
Коли я глянув, куди він показував, то побачив двох вершників, які прямували до нас. Це були білі, і в одному з них я впізнав провідника, який уже кілька разів бував у нас, аби передати повідомлення від сусідньої групи. Біля нього їхав юнак, який не був убраний відповідно до тутешніх звичаїв. Коли я наблизився до них, то вони зупинили своїх коней і незнайомець запитав, як мене звати. Після того, як я сказав, він подивився на мене уважно і привітно.
— Отже, це ви — той самий німецький юнак, який виконує тут усю роботу, поки інші ледарюють! Ви відразу здогадаєтеся, хто я такий, коли назву вам своє ім’я. Мене звати Вайт, сер.
Це було ім’я керівника найближчої на захід групи, куди ми збиралися відрядити посланця. На те, що він особисто приїхав до нас, мабуть, була вагома причина. Він зіскочив із коня, подав мені руку й оглянув табір, ніби чогось шукаючи. Коли зауважив п’яних по кущах і бочку з бренді, то на його обличчі з’явилася поблажлива, але зовсім неприязна посмішка.
— Вони, мабуть, п’яні? — запитав він.
Я ствердно кивнув.
— Усі?
— Так. Містер Бенкрофт збирався їхати до вас і запросив усіх на невеличку прощальну вечірку. Я зараз розбуджу його і…
— Стоп! — перебив він мене. — Дайте йому проспатися! Мені навіть краще поговорити з вами без них. Хто ці троє чоловіків, які стояли біля вас?