— З тим? А що з ним може бути?
— Ми не можемо ніяк його використати?
— Ніяк.
— Навіть шкуру?
— Ви хіба чинбар? Я — ні!
— Але я читав, що шкури вбитих бізонів ховають у спеціальних сховищах.
— Ви читали таке? Отже, якщо ви читали, то це мусить бути правдою, бо все, що пишуть про Дикий Захід, — це чистісінька правда. Качка б мене копнула! Звичайно, бувають мисливці, які вбивають тварин задля хутра. Я також робив таке. Але зараз нам це не світить. Ми не можемо тягнути за собою ще й важку шкуру.
Дикі мустанги
Ми вирушили в дорогу і, попри те, що йти довелося пішки, вже за півгодини були в таборі, бо долина, у якій я вполював двох своїх перших бізонів, лежала недалеко від нашого табору.
Те, що ми повернулися пішки і без Семового коня, привернуло до нас увагу. Всі питали, що ж трапилося.
— Ми полювали, і мого коня пошматував бізон, — розповів Сем Гоукенс.
— Полювали на бізонів, на бізонів! — передавалося з вуст у вуста. — Але де, де саме?
— Всього півгодини пішки звідси. Ми привезли собі філе. Якщо хочете, можете поїхати по решту.
— Так ми і зробимо, так і зробимо! — закричав Раттлєр, який вдавав, ніби між нами нічого не трапилося. — Де саме це місце?
— Їдьте нашими слідами, там і знайдете! У всіх вас є очі, качка б мене копнула!
— Скільки було бізонів?
— Двадцять.
— І скільки ви вполювали?
— Одну самку.
— Тільки одну? А де всі інші?
— Втекли. Можете пошукати їх. Я не розпитував, куди вони зібралися погуляти, а вони самі не сказали!
— Лише одна самка! Двоє мисливців застрелили з двадцяти бізонів тільки одного! — зневажливо промовив хтось.
— Зробіть краще, якщо можете, сер! Ви, мабуть, убили б усіх двадцятьох, і ще кількох додатково. До речі, коли ви знайдете місце, то побачите ще двох старих двадцятирічних бізонів, яких застрелив цей юнак.
— Бізони, старі бізони! — перешіптувалися довкола. — Стріляти у двадцятирічних бізонів! Яким треба бути ґрінгорном, аби робити такі дурниці!
— Можете посміятися з нього, якщо хочете, але потім таки подивіться на цих бізонів! Я вам скажу тільки те, що він врятував мені цим життя.
— Життя? Як це?
Всі прагнули почути розповідь про пригоду. Але Сем зупинив їх.
— Я не маю бажання зараз говорити про це. Нехай сам вам розповідає, якщо ви збираєтеся їхати по м’ясо вже після того, як стемніє!
І він мав рацію. Сонце схилилося над обрієм, і незабаром мав настати вечір. А оскільки всі зрозуміли, що я точно не буду їм нічого розповідати, то сіли на коней і поїхали собі. Я кажу всі, бо таки нікого не залишилося. Вони не довіряли одне одному. У компанії чесних мисливців, що приятелюють між собою, кожна впольована здобич належить усім. Але ці люди не знали такого. Коли вони згодом повернулися, то я почув, як вони розповідали, що всі накинулися на тушу, ніби дикі, і кожен намагався вирвати в іншого кращий шматок м’яса.
Поки їх не було, ми зняли з мого коня м’ясо і збрую, а я відвів тварину вбік, аби погодувати і напоїти. Я не поспішав, тож у Сема було достатньо часу, щоби розповісти Стоунові та Паркеру про нашу пригоду. Вони стояли так, що між мною і ними опинився намет, і не бачили мене, коли я підійшов ближче. Я вже майже зайшов до намету, коли почув голос Сема:
— Можете повірити мені, все було так, як я кажу: цей пацан вибирає найбільшого і найсильнішого бізона і стріляє у нього, як старий, досвідчений мисливець! Я, звичайно ж, вдав, ніби вважаю це легковажністю, і висварив його. Але тепер я знаю, чого він вартий.
— Я теж, — підтвердив Стоун, найстарший і найрозважливіший з усіх мисливців. — З нього буде добрий вестмен.
— І то вже незабаром, — почув я голос Паркера, який завжди вмів уставити свої п’ять копійок.
— Так, — погодився Гоукенс. — Знаєте, джентльмени, він просто народився для цього, просто створений для цього. Та ще й з його силою! Як він учора тягнув наш фургон — сам-один! Там, де він пройде, ще довго не ростиме трава. Але пообіцяйте мені одне.
— Що? — запитав Паркер.
— Не показуйте йому, що ми про нього думаємо!
— Чому?
— Бо почне задирати носа.
— Навряд.
— Точно! Він скромний хлопець і не схильний до зверхності. Але це може змінитися. Хвалити людей — це завжди помилка. Так можна зіпсувати найкращих. Тож спокійно і далі називайте його ґрінгорном. Він справді наділений усіма рисами, необхідними справжньому вестменові, але вони в нього ще не розвинені, йому доведеться багато навчитися і багато повправлятися.