А Сем Гоукенс відійшов убік, обмацав собі усі ребра і стегна, скривився, ніби з’їв квашеної капусти та сливового варення водночас, і крикнув:
— Відпустіть цю тварюку! Її ніхто не приручить, щоб мене качка копнула!
— І не подумаю. Я не дам присоромити себе якомусь мулові, чий батько був віслюком. Він підкориться мені й нікуди не дінеться. Обережно!
Я відв’язав ласо від дерева і, широко розставивши ноги, став над твариною. Щойно він вдихнув повітря, як скочив на ноги. Тепер було важливо якомога сильніше стиснути спину тварини стегнами, і тут я мав перевагу перед Семом. Ребро коня має увігнутися під тиском ноги вершника. Від цього стискаються і болять внутрішні органи, і тварина відчуває смертельний страх. Поки мул намагався тими ж методами, що й перед тим із Семом, скинути мене зі себе, я взявся за ласо, кінець якого звисав із шиї тварини й волочився аж по землі, притягнув шнурок до себе і міцно затиснув петлю. Я щоразу сильніше тягнув ласо на себе, коли відчував, що мул збирається кинутися на землю. Таким способом, стискаючи водночас боки мула, удалося втримати його на ногах. Це була затята боротьба: сила на силу. З мене струменів піт, але мул пітнів ще більше. Піт лився з його тіла, а з рота йшла піна. Його рухи слабшали і ставали все хаотичнішими. Його люте сопіння перетворилося на уривчасте покашлювання. Врешті він упав на землю, але не з власної волі, а тому, що сили покинули його. Він непорушно лежав, його очі закотилися. Я глибоко вдихнув. Мені здавалося, що в моєму тілі тріснули всі зв’язки і сухожилля.
— О, небо! Що ви за людина! — вигукнув Сем. — У вас більше сили, ніж у тварини! Якби ви бачили своє обличчя, то злякалися б!
— Вірю.
— Ваші очі були витріщені. Губи набрякли, а щоки посиніли!
— Це все від того, що я ґрінгорн і не хотів дати скинути себе. Хтось інший, наприклад майстер полювання на мустангів, дав би себе скинути, а перед тим причепив би власного коня до мула і відіслав би обох погуляти.
У відповідь Сем скривився ще більше і жалібно попросив:
— Сер, будьте такі ласкаві, мовчіть про це! Таке може трапитися з кожним, навіть із найкращим мисливцем. Просто вчора і сьогодні у вас були вдалі дні.
— Я сподіваюся, що мені трапиться ще немало таких днів. Але для вас вони були не надто вдалими. Як ваші ребра та інші кості?
— Не знаю. Згодом, коли почуватимуся краще, обмацаю їх усі й перерахую. Зараз вони тарабанять по всьому тілу. Це потвора, я в житті не сидів на такій! Сподіваюся, вона отямиться.
— Вона вже отямилася. Дивіться, як зворушливо лежить на землі! Вдягніть на мула сідло і намордник, поїдете на ньому додому.
— Він знову почне викидати свої фокуси.
— Не почне. Йому вже досить. Це здібна тварина, і ви ще не раз втішитеся, що піймали саме її.
— У це я охоче вірю. Я ж із самого початку поклав око на цього мула. А ви вирішили зловити сірого, що було дуже нерозумно.
— Ви переконані?
— Звичайно, що це була дурниця!
— Я маю на увазі, чи переконані, що я збирався впіймати сірого.
— А кого?
— Я також полював на мула.
— Справді?
— Хоча я ґрінгорн, але навіть мені відомо, що сірий кінь не годиться для вестмена. Мул відразу ж мені сподобався, щойно я його побачив.
— Так, ви справді дуже добре розумієтеся на конях, це треба визнати.
— Сподіваюся, що на людях я розуміюся не гірше, любий Семе! Але ходіть-но сюди й допоможіть підняти цю тварину з землі!
Ми підвели мула. Він стояв спокійно і тремтів усім тілом. Коли ми вдягали йому сідло і намордник, він не пручався. А коли Сем сів у сідло, мул уже поводився слухняно, ніби добре об’їжджений кінь.
— У нього вже був господар, — сказав Сем. — І то добрий вершник. Мабуть, мул утік від нього. Знаєте, як я його назву?
— Як?
— Мері. У мене вже був колись мул, якого звали Мері, тож я не мушу напружуватися й шукати інше ім’я.
— Отже, у вас є мул на ім’я Мері і рушниця, яку ви називаєте Лідді!
— Так. Це два найкращі імені, правда ж? А тепер я повинен попросити вас про величезну послугу.
— Охоче виконаю. Про щó саме йдеться?
— Будь ласка, нікому не розповідайте про те, що тут трапилося. Я буду вам дуже вдячний за це.
— Дурниці! Це зрозуміло і без ваших прохань!