— Послухайте мене, містере Раттлєре! Я мушу вам дещо сказати. Ви знову напали на мого юного друга. Якщо ви дозволите собі це ще раз, то я особисто подбаю про те, щоб у майбутньому ви більше ніколи не мали такої можливості. Моє терпіння вичерпалося. Затямте це!
І вони разом зі Стоуном і Паркером пішли геть. А Раттлєр скривився і кинув на мене розлючений погляд, але не сказав ні слова. Він нагадував міну, яка може вибухнути будь-якої миті.
Обидвоє індіанців і Клекі-Петра опустилися на траву. Головний інженер сидів навпроти них, але вони не поспішали починати розмову. Хотіли зачекати, допоки повернеться Сем, аби почути його думку. Він повернувся вже через кілька хвилин і здалеку закричав:
— Який ідіот вистрілив у ґрізлі, а потім утік! Якщо не збираєшся з ним битися, взагалі не треба стріляти, треба дати ведмедеві спокій і не дражнити без потреби. А на Говарда страшно глянути! І хто ж убив ведмедя?
— Я, — вигукнув Раттлєр.
— Ви? Чим?
— Кулею.
— Саме так. Це правда.
— Я й не сумнівався!
— Так. Ведмідь здох від кулі.
— Отже, він належить мені. Ви чуєте, люди? Сем Гоукенс проголосував за мене! — радісно горлав Раттлєр.
— Так. За вас. Ваша куля пролетіла повз його голову і зачепила хіба край вуха. А ґрізлі, як відомо, помирає на місці, коли йому відстрелять шматочок вуха. Але тільки одна з куль зачепила вухо. Якщо навіть стріляв ще хтось, то більше не влучила жодна куля, коли говорити про кулю з рушниці! Бо в обох очах сидять кулі з револьвера, вони осліпили тварину. Але не вбили. Натомість чотири вправних удари ножем убили — два біля серця і два точно в серце. А тепер скажіть мені ще раз: хто штрикнув ведмедя ножем?
Я зголосився.
— Тільки ви один?
— Більше ніхто.
— Тоді ведмідь ваш. Але оскільки в нас тут спілка, то тільки вашим є хутро, а м’ясо належить усім. Але ви вирішуєте, як саме його розподілити. Такий закон Дикого Заходу. Щó скажете на це, містере Раттлєре?
— Ідіть до чорта!
Опісля Раттлєр вигукнув ще кілька проклять, а потім пішов до бочки з бренді. Я побачив, як він налив собі випивки до горнятка, і зрозумів, що тепер він питиме, допоки не впаде на землю непритомний.
Питання права на здобич вирішили, тож Бенкрофт дозволив вождеві апачів висловити своє побажання.
— Це не побажання, а наказ, що його хоче висловити Інчу Чуна, — гордо відповів на це індіанець.
— Але ми не слухаємося нічиїх наказів, — не менш гордовито сказав йому головний інженер.
На обличчі вождя промайнуло щось подібне до люті, але він стримався і сказав:
— Ми би хотіли почути від нашого блідолицього брата відповіді на деякі запитання. Правдиві відповіді. Чи наш брат має дім там, де він живе?
— Так.
— А землю біля дому?
— Так.
— А якби сусід надумав побудувати дорогу через ділянку нашого брата, чи брат би це стерпів?
— Ні.
— Землі по той бік Скелястих гір і на схід від Міссісіпі належать блідолицим. Щó б ви сказали, якби індіанці вирішили побудувати там залізні стріли?
— Ми би їх вигнали.
— Мій брат сказав правду. Але тепер нехай він надалі буде чесним і справедливим. Блідолиці приходять сюди, на цю землю, яка належить нам. Вони відловлюють наших мустангів, убивають наших бізонів, шукають у нас золото і дорогоцінні камені. А тепер хочуть ще й побудувати довгу дорогу, якою їздитиме їхній вогняний кінь. Цією дорогою сюди прибуде ще більше блідолицих, які зваляться нам на голову і заберуть у нас ті крихти, що нам ще залишилися. Що ви на це скажете?
Але Бенкрофт мовчав.
— Хіба в нас менше прав, ніж у вас? — продовжував Інчу Чуна. — Ви називаєте себе християнами і постійно говорите про любов. А в той же час прагнете тільки обкрадати нас і грабувати. Але ми повинні бути з вами чесними. Хіба це любов? Ви кажете, що ваш Бог — це добрий батько всіх людей, як білих, так і червоношкірих. Але насправді нам він — названий батько, а вам — справжній? Хіба раніше вся земля тут не належала червоношкірим людям? У нас її забрали. А щó ми отримали за це? Злидні, злидні і ще раз злидні! Ви відганяєте нас усе далі, і ми опиняємося у все більшій тісняві, тож скоро просто задихнемося від браку повітря. Навіщо ви це робите? Від безвиході, бо вам нема куди подітися? Ні, з жадібності, бо у ваших країнах ще достатньо місця для мільйонів людей. Але кожен із вас хоче бути володарем цілої країни, великої території. Натомість червоношкірий не має права ні на що, не має де прихилити голову. Клекі-Петра, який сидить тут, біля мене, розповів мені про вашу священну книгу. Там написано, що перший чоловік мав двох синів, із яких один убив другого, а пролита кров волала про помсту до небес. Тож як тепер бути із двома іншими братами — білим і червоним? Хіба ви не Каїн, а ми не Авель, чия кров волає до неба? А ви ще й вимагаєте, щоб ми дали прогнати себе й не боронилися? Ні, ми будемо боротися! Нас гнали від місця до місця, все далі і далі. Тепер ми живемо тут. Нам здавалося, що нарешті ми можемо зітхнути з полегкістю і трохи пожити спокійно. Але тут знову з’являєтеся ви зі своєю залізницею. Хіба в нас не такі самі права, як у тебе з твоїм будинком і ділянкою біля нього? Якби ми застосували наші закони проти вас, то довелося би вбити вас усіх. Але ми прагнемо тільки того, щоб ви застосовували до нас свої закони і жили за ними. А ви хіба так робите? Ні! Ваші закони мають два боки, і ви вивертаєте їх проти нас так, як вам вигідно. Ти хочеш будувати тут дорогу. А нашого дозволу ти запитав?