Выбрать главу

— Але мене жоден жеребець не скине зі себе!

— Справді? Побачимо! Не маєте бажання продемонструвати?

— Охоче.

— Тоді вперед. Зараз тільки сьома, у вас ще є година. Ми підемо до Джима Корнера, він торгує кіньми. У нього є один рудий, який влаштує вам справжнє випробування.

Ми повернулися назад до міста і знайшли Корнера: він мав великий двір, де можна було поїздити на конях. Довкола двору стояли конюшні. Корнер вийшов до нас і запитав, що нам треба.

— Цей юнак стверджує, що його не виб’є зі сідла жоден кінь, — сказав Генрі. — Що ви скажете на це, містере Корнере? Чи не дозволите йому разок вилізти на вашого рудого?

Продавець коней уважно подивився на мене й задоволено кивнув.

— У нього, здається, міцний кістяк, і молоді люди зазвичай не так легко ламають собі карк, як старші. Якщо цей джентльмен хоче випробувати рудого, я не маю нічого проти.

Тоді він віддав наказ, і двоє слуг вивели осідланого коня з конюшні. Кінь був неспокійний і намагався вирватися. Моєму старенькому містерові Генрі стало за мене страшно, і він попросив мене відмовитися від задуманого. Але, по-перше, я ні за що не турбувався, а по-друге, вважав усе, що відбувається, честю для себе. Я взяв нагайку і дав причепити собі шпори. А потім видерся у сідло, щоправда, не з першої спроби, бо кінь затято боронився. Щойно я опинився у сідлі, як слуги поспішно відскочили подалі, і рудий огир на усіх чотирьох ногах спершу підстрибнув високо в повітря, а потім різко шарпнувся убік. Я втримався у сідлі, хоча ще й не встиг запхнути ноги у стремена: тож поквапився зробити все як слід. Ледь я встиг упоратися, як кінь почав борсатися вже по-справжньому. А коли це йому не допомогло, то помчав до стіни, щоб ударити мене об неї. Та нагайка змусила його змінити напрямок руху. Так розпочався жорстокий двобій між вершником і конем. Я доклав усіх зусиль: трохи спритності й ту дрібку вправності, якою на той момент володів, а також усю силу своїх стегон, аби врешті-решт таки перемогти. Коли я зліз із коня, то ноги мої тремтіли від напруження. Але з коня також лився піт, і падали важкі білі шматки піни. Відтепер він уже корився.

Містер Корнер аж злякався за свого коня. Він загорнув його у попону і повільно водив по колу, а потім глянув на мене.

— Такого я би про вас не подумав, юначе. Я гадав, що ви впадете на землю вже після першого стрибка. Я не візьму з вас ні копійки, а якщо захочете зробити мені послугу, то приходьте знову і доведіть цю тварину до повного послуху! Мені не розходиться на десяти доларах, бо це дорогий кінь, і якщо він навчиться слухатися, то я зможу добре заробити на ньому.

— Якщо ви справді цього хочете, то для мене це буде приємністю, — відповів я.

Відтоді, як я зліз з коня, Генрі ще не сказав жодного слова, а лише дивився на мене і хитав головою. А потім сплеснув руками і вигукнув:

— Цей ґрінгорн справді зовсім незвичайний, тобто дуже нетиповий ґрінгорн! Замість того, щоби дати коневі втоптати себе у пісок, він заїздив його так, що кінь ледь живий! Хто вас навчив цього, сер?

— Доля, що одного разу звела мене з диким угорським скакуном, який нікому не давав себе осідлати. А я потроху його приручив, ризикуючи, однак, життям.

— Дякую тобі, Боже, за такі створіння! А я тішуся своїм стареньким м’яким кріслом, яке нічого не має проти, щоб я на ньому сидів. Ходімо! У мене аж у голові запаморочилося. Але можете бути певні, я не даремно примушував вас стріляти і їздити верхи.

Ми розійшлися по домівках. Протягом кількох наступних днів він не з’являвся, а в мене не було нагоди самому зазирнути до нього. Але за якийсь час він сам прийшов після обіду, бо знав, що в мене о такій порі є вільний час.

— Ви не маєте бажання прогулятися зі мною? — запитав він.

— Куди?

— До одного джентльмена, який хотів би з вами познайомитися.

— Познайомитися зі мною? Навіщо?

— Могли би й самі здогадатися: бо він ще ніколи не бачив жодного ґрінгорна.

— Добре, я піду з вами. Нехай широко розплющить очі.

Обличчя Генрі набуло завзятого й радісного виразу. Наскільки я знав його, це означало, що він готує якусь несподіванку. Ми пройшли вузенькими вуличками, а потім він провів мене до робочої кімнати, куди з вулиці вели скляні двері. І він прожогом увійшов, я навіть не встиг прочитати золоті букви на скляних дверях, хоча мені здалося, що там було два слова: «бюро» та «зйомка». Незабаром з’ясувалося, що я не помилився.