Звук пострілу розбудив мене. А доти уві сні, виявляється, я кидався туди-сюди на ліжку в боротьбі з Ґібсоном, намагався вирвати у нього револьвер і скинув на підлогу нічник з маленької тумбочки, яка стояла біля узголів’я. Зчинив справжній гармидер, а на ранок мені довелося заплатити господареві вісім доларів за завдані збитки.
Я прокинувся увесь спітнілий. Випив свій чай, одягнувся і вирушив скупатися на мальовниче озеро Пончартрейн[20], це допомогло мені відновити сили. Потім я знову взявся до пошуків. Зазирнув і в бар, де напередодні познайомився з Вірною Смертю. Я зайшов туди, навіть не сподіваючись напасти хоч на якийсь слід. Спека спала, і відвідувачів було значно менше. День перед цим неможливо було без бою схопити газету, а тепер кілька номерів лежало на вільних столиках, я взяв у руки «Deutsche Zeitung», яка виходила в Новому Орлеані і, здається, досі існує, хоча вже не раз, за американським звичаєм, встигла поміняти редактора й видавця. Я не мав наміру читати газету уважно від початку до кінця, а розгорнув навмання на першій-ліпшій сторінці — там був надрукований вірш. Зазвичай, переглядаючи газети, я залишав вірші «на потім» або ж узагалі не звертав на них уваги. Назва вірша, який потрапив мені на очі, нагадувала назву детективної історії: «Найстрашніша ніч». Це мене відштовхнуло. Я вже збирався перегорнути сторінку, коли помітив ініціали автора — В. О. Невже це… Вільям Олерт! Я постійно думав про нього, тож знайоме поєднання букв змусило мене замислитися. Олерт-молодший вважав себе поетом і цілком міг скористатися перебуванням у Новому Орлеані, щоб надрукувати свої вірші. Можливо, публікація з’явилася так оперативно, бо автор заплатив за це. Якщо мої здогади правильні, у мене в руках з’явиться нехай тоненька, але все ж ниточка. І я прочитав:
Найстрашніша ніч
Маю визнати, що читання цього вірша глибоко схвилювало мене. Я не знавець поезії, і не мені судити, чи має цей текст якусь літературну цінність, але в ньому, безумовно, звучав крик жаху талановитої людини, яка стала жертвою божевілля і марно намагається боротися з хворобою. Та я недовго дозволяв собі розчулюватися, бо треба було поспішати. Ні секунди не сумніваючись, що автором вірша був саме Вільям Олерт, я кинувся гортати довідник, знайшов адресу видавця і вирушив до нього з візитом.
Редакція і відділ розповсюдження були розташовані в одному будинку. Насамперед я купив примірник газети і подався до редакції. Там з’ясувалося, що моє припущення правильне. Нікому там не відомий Вільям Олерт напередодні особисто приніс до редакції вірш і просив якнайшвидше надрукувати його. Оскільки редактор не виявив належного захоплення твором, поет дав йому десять доларів з умовою, що вірш вийде в наступному номері газети, а перед тим йому надішлють коректуру. Поет поводився цілком пристойно, і лише погляд його був трохи дивним, а ще він кілька разів наголосив, що його вірші — це крик душі; але такі пишномовні слова полюбляють вживати як талановиті, так і бездарні письменники. Олерт залишив у редакції свою адресу, куди слід було переслати коректуру. Так я дізнався, що Олерт-молодший зупинився в одному з дорогих приватних пансіонів нового району міста.
Заздалегідь змінивши свій зовнішній вигляд до невпізнання, я негайно поквапився туди. Дорогою прихопив із собою двох поліціянтів і попросив їх стати біля входу в пансіон.
Я був у чудовому настрої, коли потягнув за ручку дзвінка, над яким висіла латунна вивіска з написом «Першокласний пансіон для леді і джентльменів», і був цілковито переконаний, що цього разу шахрай зі своєю жертвою не втече від мене. Отже, я прийшов куди слід. Будинок і пансіон належали якійсь дамі. Швейцар відчинив двері і запитав, чого мені треба, а я попросив доповісти про мене господині і передав візитну картку, на якій, звісно, стояло вигадане ім’я. Мене провели до вітальні, куди незабаром увійшла елегантно вбрана статечна дама років п’ятдесяти. Кучеряве волосся і ледь помітний темний відтінок нігтів свідчили про те, що в її жилах тече негритянська кров. Вона прийняла мене дуже чемно і справила враження вихованої особи. Я представився редактором газети Deutsche Zeitung, показавши їй щойно придбаний номер із віршем, і сказав, що бажаю поговорити з автором, бо його вірші були високо оцінені фахівцями, і мені хотілося б зробити поетові нове замовлення, я навіть приніс гонорар.
20
Пончартрéйн — солоне озеро на південному сході Луїзіáни. Індіанці, що проживали там до французької колонізації, називали його Оква-та, тобто «широка вода».