Вірна Смерть здивовано втупився на мене.
— Що з вами, сер? Яка муха вас вкусила? Вас цікавлять ці люди?
— І навіть дуже! Саме їх я й шукаю!
На його обличчі з’явилася доброзичлива посмішка.
— Нарешті ви зізналися, — сказав він, — що розшукуєте саме цих двох. Ви дійсно ґрінгорн. Ви самі зробили все, щоб випустити з рук удачу.
— Як так?
— А ось так! Ви не довірилися мені в Новому Орлеані.
— Але я не міг вчинити інакше, — виправдовувався я.
— Людина має право сама вибирати шлях, що веде її до мети. Якби ви тоді відкрилися мені, вони обидва вже були б у ваших руках. Я б відразу впізнав їх і повідомив вам, де вони ховаються. Хіба я не правду кажу?
— Хто міг передбачити, що ви опинитеся з ними на борту одного судна? Та й збиралися вони до Кінтани, а не до Матаґорди.
— Вони тільки говорили так, щоб увести всіх в оману, а насправді й не збиралися сходити на берег у Кінтані. Звичайний трюк. Однак, якщо ви вже набралися розуму і збагнули, що мені можна довіряти, розкажіть все з самого початку, можливо, я зумію вам допомогти.
Без сумніву, Вірна Смерть ставився до мене доброзичливо. Він не збирався насміхатися, але мені було ніяково: ще вчора я щось приховував від нього і мовчав, а тепер обставини змушували мене звернутися до нього по допомогу. Самолюбство наказувало мені стояти на своєму, розум — здатися. Після хвилинних вагань я дістав обидві фотографії і простягнув їх співрозмовникові.
— Перш ніж я почну розповідь, подивіться уважно на цих людей. Ви бачили саме їх?
— Так, це вони, — підтвердив він, глянувши на фото. — Помилки бути не може.
І тоді я розповів йому всю історію моєї гонитви. Старий вестмен уважно вислухав мене, а коли я закінчив, махнув головою і заявив:
— З вашої розповіді мені все ясно. Все, крім однієї дрібниці: цей Вільям дійсно божевільний?
— Думаю, ні. Я, щоправда, не дуже знаюся на психічних захворюваннях, але тут, як на мене, маємо справу з манією. Вільям, за винятком окремих випадків, повністю відповідає за свої дії.
— Тим більше не зрозуміло, чому він дозволяє цьому негідникові маніпулювати собою. Цей Ґібсон, здається, досвідчений шахрай і дуже вправно використовує хлопця. Ми повинні дізнатися, як він досягає того, що Олерт слухається його в усьому, як няньку.
— А ви впевнені, що вони вирушили в Остін? Може, це черговий трюк, щоб заплутати сліди, а самі вони зійдуть десь по дорозі.
— Не думаю. Олерт сказав капітанові судна, що вони пливуть в Остін.
— А вас не дивує, що він відверто назвав кінцевий пункт подорожі?
— Ні. Адже Олерт, мабуть, і не здогадується, що його розшукують. Він живе у власному світі і цілком захоплений своєю ідеєю, все інше — діло рук Ґібсона. Хлопець сказав капітанові, куди пливе, а той повідомив мені. Отже, що ви збираєтесь робити?
— Негайно поїду за ними.
— Наберіться терпіння до завтрашнього дня. Раніше не відпливає жодне судно.
— А коли ми потрапимо в Остін?
— Рівень води в річці впав, це означає, що тільки післязавтра.
— Боже мій, аж післязавтра!
— З тієї ж причини вони теж прибудуть до мети пізніше, ніж сподіваються. До того ж нерідко трапляється, що пароплав сідає на мілину, і тоді минає багато часу, перш ніж вдається зрушити його з місця.
— Якби ж я знав, що на думці в Ґібсона і куди він везе Олерта!
— Це справді незрозуміло. Цей шахрай точно щось задумав. Грошей, знятих із рахунків, йому вистачить, щоб стати заможним чоловіком. Що заважає Ґібсонові забрати їх силоміць або виманити хитрістю, а Олерта просто десь покинути? Але він не робить цього, а це означає, що має далекосяжні плани щодо банкірового синка. Ви мене заінтригували цією справою, а оскільки зараз нам однаково по дорозі, пропоную свої послуги, якщо, звичайно, ви нічого не маєте проти.
— Із вдячністю приймаю вашу допомогу, сер. Я повністю довіряю вам і радий, що ви по-дружньому поставилися до мене. Сподіваюся, ваш досвід знадобиться нам.
Ми потисли одне одному руки і випили до дна. Я шкодував, що не зважився відкритися ще напередодні!
Ми знову наповнили наші келихи, але не встигли пригубити їх, бо з вулиці долинув шум. Лунали грубі голоси, гавкали собаки. З тріском розчинилися двері, і до кнайпи ввалилися шестеро добряче п’яних чоловіків. Їхній зухвалий вигляд, по-південному легкий одяг та чудова зброя відразу впадали в очі: рушниці за спиною, ножі й револьвери або пістолети за поясом. А крім того, у кожного був батіг і пес на довгому міцному повідку. Це були «мисливці на людей» — величезні пси спеціальної породи, яких використовують для полювання на рабів-утікачів.