— А тепер твоя черга, нахабо! — крикнув мені мій супротивник. — Зараз ти дістанеш усе, що тобі належить!
Утримуючи собаку лівою рукою, він правою хлюпнув на мене кухоль. Я чекав цього, схопився зі стільця і відскочив убік, тож встиг ухилитися. Зціпивши кулаки, я вже хотів кинутися на бандита, щоб покарати його, але він випередив мене.
— Плутоне, фас! — різко крикнув він, відпускаючи пса.
На щастя, я встиг притиснутися до стіни. Величезна тварина одним стрибком подолала зо п’ять кроків, вишкірені зуби цілилися мені в горло. Однак я ухилився, і пес носом врізався в кам’яну стіну. Удар був настільки сильний, що оглушений Плутон розтягнувся на підлозі. Я блискавично схопив його за задні лапи, розмахнувся і розтрощив його череп об кам’яну кладку стіни.
Пролунав страшний рев. Решта псів захлиналася від гавкоту і волочила за собою на повідках столи. Люди чортихалися, обсипали мене прокльонами і погрозами. Власник убитого собаки набирався духу напасти на мене. І серед цього виття пролунав спокійний голос — Вірна Смерть піднявся з місця і вже навів на бандитів два револьвери.
— Зупиніться! Охолоньте, хлопці, відпочиньте. Один порух або спроба дістати зброю — і я стріляю. Ви трохи недооцінили нас. Мене звати Вірна Смерть, ви, напевно, про мене чули, а юнак — мій друг, і він теж не боягуз. Сідайте і спокійно пийте своє пиво. Руку з кишені, швидко, стріляю! — застеріг Вірна Смерть одного з колишніх наглядачів за рабами, який раптом вирішив запхати руку в кишеню. Тим часом я теж вихопив револьвер, і тепер у нашому розпорядженні було вісімнадцять пострілів. Ми поклали б на місці кожного, хто спробував би схопитися за зброю.
Старий вестмен миттю перевтілився. Його зігнута дугою фігура випросталася, очі заблищали, а на обличчі з’явився рішучий вираз, відчувалося, що тепер він не терпітиме жодних образ. Було цікаво спостерігати, якими скромними і непомітними стали люди, ще мить тому такі агресивні. Збентежені таким поворотом подій, бандити принишкли і посідали за стіл, бурмочучи щось собі під ніс. Навіть господар убитої мною собаки не посмів підійти до мертвої тварини через страх наблизитися до мене.
Баффало Білл Коді з легендарним вождем сіу Биком-Що-Сидить, переможцем генерала Кастера. Монреаль, 1885 рік. Фото Вільяма Нотмана з колекції Музею Нью-Йорка.
Ми все ще стояли, виставивши поперед себе револьвери, коли відчинилися двері і на порозі з’явився новий відвідувач.
Це був індіанець. Вбраний у мисливську куртку з білої замші, прикрашену червоною індіанською вишивкою, і штани з такої ж замші з френзлями зі скальпів убитих ворогів на швах. На його білому костюмі не було жодної плями. Невеликі для чоловіка ступні обтягували вишиті бісером мокасини з візерунком із голок дикобраза. На грудях висів мішечок із «ліками», люлька миру з вишуканим різьбленням, а також потрійне намисто з пазурів сірого ведмедя, найбільш небезпечного хижака Скелястих гір. На стегнах у нього був широкий тканий ремінь, а з-за пояса стирчали ніж і револьвер. У правій руці він тримав рушницю з дерев’яними вставками, густо оббитими срібними цвяшками.
Голова індіанця не була покрита, у чорне з синявою волосся, стягнуте на потилиці вузлом, була вплетена шкіра гримучої змії. І хоч його не прикрашало ні орлине перо, ані якийсь інший знак високого становища, відразу було ясно, що він — прославлений воїн. Красиве мужнє обличчя з римським профілем, вилиці не випиналися, як у більшості його земляків, м’яко окреслені губи немов трохи підпухлі, а шкіра обличчя, матова і світла, мала ледь помітний мідний відтінок. Одне слово, у дверях стояв Віннету, вождь апачів, мій кровний побратим.
Він на мить зупинився, швидко темними очима оглянув зал і відвідувачів, потім увійшов і сів ближче до нас і подалі від бандитів, які втупилися у нього.
Я вже підняв ногу, щоб підбігти до нього і привітатися, але він не звертав на мене уваги, хоча, ясна річ, бачив і точно впізнав. Мабуть, він мав вагомі причини не проявляти дружніх почуттів, і я теж стояв на місці, всім своїм виглядом демонструючи повну байдужість до індіанця.
З виразу його обличчя я зрозумів, що він умить зрозумів ситуацію та правильно все оцінив: з легким презирством примруживши очі, Віннету ще раз подивився на наших супротивників, а коли я і Вірна Смерть заховали револьвери і знову сіли до столу, на його губах промайнула ледь помітна схвальна усмішка.
Поява Віннету справила на всіх таке враження, що в залі запанувала тиша, ніби в церкві. Господар, заспокоєний мовчанням бешкетників, висунув голову в ледь прочинені двері, а переконавшись, що небезпека минула, зважився вийти в зал.