— Не переймайтеся, сер. Ваш прекрасний одяг геть не годиться для тутешніх місць. Розлучіться з ним без жалю. Підіть-но до якогось торговця, продайте йому свій непотріб, а на виручені гроші купіть якісне спорядження для мандрівок верхи. Сподіваюся, ваші господарі дали вам з собою достатню суму на дорожні витрати.
Я кивнув.
— Отже, все гаразд, — підсумував Вірна Смерть. — Зніміть ці шати, вони не для того, хто їздить верхи і стріляє. Ви ж умієте їздити верхи і стріляти?
Я знову кивнув.
— До речі, кінь вам теж знадобиться, але купувати його тут не варто: коні тут погані й дуже дорогі. А далі у прерії будь-який фермер продасть вам недорого хорошого коня. А от сідло треба купити тут.
— Боже мій! Ви хочете, щоб я, як і ви, ходив із сідлом на спині?
— А що тут такого? Ви соромитеся з’являтися так на людях? Та кого це обходить? Якщо я ношу сідло на спині, значить, мені так подобається. А захочу, куплю диван і буду тягати його по прерії, щоб час від часу відпочивати на ньому. І змушу розкаятися кожного, хто наважиться посміятися з мене. Соромно має бути хіба через несправедливість або гріх. Уявіть собі, що Ґібсон із Вільямом Олертом зійшли на берег ще до заїзду в Остін, купили коней і вирушили далі верхи. У такому разі хороше сідло просто вкрай потрібне! Можете зробити, як вам завгодно, але якщо хочете їхати зі мною, послухайте моєї ради. Тільки вирішуйте швидше, немає часу на довгі роздуми.
Не чекаючи моєї згоди, він вхопив мене за плече, розвернув і показав на вивіску, де великими літерами було виведено: «Товари на будь-який смак». Вірна Смерть безцеремонно потягнув мене до дверей, так заштовхнув досередини, аж я налетів на бочку з оселедцями, а сам пройшов за мною із ввічливою усмішкою на вустах.
Вивіска не обдурила: там справді було все, що треба в тутешніх умовах, включно з рушницями та кінською збруєю.
Те, що відбулося потім, нагадувало сцену з учнем, якого батько привів на ярмарок і якому дозволено лише несміливо натякнути про свої бажання; отримає ж він тільки те, що вибере йому батько. Вірна Смерть відразу ж заявив господареві, що той повинен прийняти мій одяг і вміст моєї валізи в обмін на відібрані нами товари. Торговець погодився і послав по валізу, потім оцінив речі, а Вірна Смерть тим часом вибирав мені спорядження вестмена на свій розсуд. Я став власником чорних шкіряних штанів, пари високих чобіт, червоної вовняної сорочки, червоної жилетки з безліччю кишень, чорного вовняного шалика, мисливської куртки з нефарбованої оленячої шкіри, шкіряного пояса завширшки дві долоні, мішечка для куль, мішечка для тютюну, люльки, компаса. Крім того, я отримав сомбреро, онучі замість шкарпеток, вовняну накидку з отвором для голови, ласо, ріг для пороху, кресало, ніж, сідло з кобурою і вуздечку. Потім ми довго вибирали рушницю. Прихильник старих і випробуваних зразків, Вірна Смерть відкидав усе нове і нарешті зупинив свій вибір на старенькій рушниці, на яку я б не звернув уваги. Він роздивлявся її як знавець, зарядив, вийшов на вулицю і вистрілив у різьблення на даху далеко від нас. Куля влучила в ціль.
— Чудово! — задоволено промовив старий. — Ця зброя чогось варта. Вона була в добрих руках і цінніша за всі новомодні забавки, які тепер називають зброєю. Її зробив хороший майстер, і вона ще не раз підтвердить його майстерність. О, мало не забув: нам потрібна форма для куль. Тут же купимо і свинець, а вдома віділлємо добрий запас куль, щоб вистачило налякати всю Мексику.
Взявши для рівного рахунку ще кілька дрібниць, як-от абсолютно непотрібні, на думку мого товариша, носовички, я пройшов до задньої кімнати переодягнутися. Коли повернувся в обновках, старий оглянув мене і схвально крекнув.
Десь у глибині душі я сподівався, що він нестиме моє сідло, але помилився. Він закинув мені на спину вузол з усім купленим добром і виштовхав за двері.
— Отже, — промовив він із посмішкою, — подивимося, чи слід нам соромитися. Будь-яка розумна людина вважатиме вас джентльменом, а думка дурнів нас не цікавить.
Тепер я зовні нічим не відрізнявся від нього і терпляче тягнув свої пожитки в готель, а Вірна Смерть крокував поруч, підсміюючись із мене.
У готелі старий влігся спати, а я пішов шукати Віннету. Я все ще перебував під враженням від зустрічі у кнайпі, де насилу стримався, щоб не кинутися до нього з обіймами й вітаннями. Я не знав, що привело його в Матаґорду і що він там шукав, чому він вдав, ніби ми не знайомі. Напевно, він мав дуже вагомі причини, щоб вчинити саме так. Мені дуже хотілося поговорити з ним, і він, безумовно, хотів того самого, тому я сподівався відшукати його десь поблизу. Він мав би простежити за нами й бачити, що ми повернулися в готель. Отже, його слід було шукати неподалік від нашого притулку. Я обійшов будинок іззаду і справді побачив Віннету, він стояв за сотню кроків біля самотнього дерева. Помітивши мене, він покинув свій спостережний пост і повільно рушив до лісу. Незабаром він зник за деревами. Я пішов за ним, і коли дістався до узлісся, друг вийшов мені назустріч, його обличчя аж світилося від радості. Він вигукнув: