Він уважно роздивлявся листя.
— Я такого ніколи не бачив, але це дуже добрий тютюн.
— Показати вам свою фабрику?
Я підійшов до мустанга, послабив попругу під сідлом і витягнув звідти невеличку подушку. Потім відкрив її та показав Семові.
— Візьміть собі трохи.
Він витягнув жменю листя.
— Чарлі! Не вважайте мене за дурня. Це ж листя дикої вишні та мастики.
— Так і є. Додайте до цього трохи сушеної дикої коноплі й загорніть у листок воловика лікарського. Ось тут і поміщається вся моя тютюнова фабрика. Я збираю потрібні мені сорти листя, запихаю їх у подушку і кладу під сидіння. Від тепла і тертя листя сохне, так я отримую сировину для своїх сигар.
— Неймовірно!
— Але правда! Ясна річ, така сигара — це лише сурогат, і кожен справжній поціновувач викине її після першої ж затяжки, навіть якщо він звик до не надто вишуканого курива. Але той, хто кілька років побігає по прерії без справжнього тютюну, а потім закурить це, подумає, що в його руках ґусфут із Вірджинії або Меріленду. Ви самі це підтвердили.
— Чарлі, я поважаю вас усе більше!
— Але не розповідайте про це в товаристві людей, які ніколи не бували на Дикому Заході, бо вони вважатимуть вас тунгусом, киргизом чи якимось іншим дикуном, у якого смакові та нюхові рецептори намазані смолою або втратили чутливість із якихось інших причин.
— Навіщо мені їхні киргизи, якщо сигара смакує, а до того ж я не знаю, де шукати таких людей.
Поки я ділився з Семом своєю таємницею, він насолоджувався сигарою, аж поки від неї не залишився такий крихітний недокурок, що його заледве можна було втримати у роті.
Тим часом сутеніло і незабаром вже було так темно, що настав час діяти.
— Ну що, починаємо? — запитав Сем.
— Так.
— Як?
— Ходімо разом до коней червоношкірих, там розділимося, підслухаємо з різних боків їхні плани, а тоді знову зустрінемося.
— Гаразд. Але якщо трапиться щось несподіване і комусь із нас доведеться тікати, або ми загубимося, то зустрічаємося на південь звідси, біля води. Там ліс ніби стікає із гір у прерію, а за милю або дві від північної галявини прерія утворює щось на зразок зеленої затоки, де легко знайти одне одного.
— Окей. Тоді рушаймо!
Я не думав, що справді може статися щось несподіване, але про всяк випадок ліпше поводитися якомога обережніше. Ми вирушили в дорогу.
Надворі вже було так темно, що ми могли, не ховаючись, у повний зріст перейти через тори. Потім повернули ліворуч і, тримаючи напоготові ножі у разі ворожого нападу, пішли вздовж насипу. У прерії очі дуже швидко звикають до темряви, і ми на відстані кількох кроків могли б розпізнати індіанців, якби вони наблизилися до нас. Ми пройшли повз тіло вбитого білого й опинилися на місці, де раніше паслися коні. Вони все ще стояли там.
— Заходьте справа, а я — зліва! — прошепотів Сем і зник.
Я обійшов табун і опинився на відкритій місцевості, де не було кущів, там я побачив індіанців, які порозлягалися на землі. Вони не розпалювали вогнища і поводилися так тихо, що чути було шелестіння комах у листі. Збоку від них я побачив три постаті, які тихо перемовлялися між собою. Я підповз до них так обережно, як тільки міг.
Опинившись на відстані кількох кроків за їхніми спинами, я зі здивуванням зауважив, що один з трьох — білий. Що в нього спільного з індіанцями? Він точно не був їхнім полоненим, це було очевидно. Мабуть, він належав до тих, хто без особливої мети тиняється по савані і приєднується то до червоношкірих, то до білих, залежно від їхніх і своїх розбійницьких планів. Або ж це один з білих мисливців, які, потрапивши в полон, рятують своє життя, одружуючись з індіанкою. Після цього такі полонені стають повноправними членами племені. Але тоді його одяг, який, попри темряву, я добре бачив, мав би виглядати більш по-індіанськи.
Двоє його співрозмовників були вождями, про що свідчило пір’я, яке прикрашало зав’язане вузлом волосся. Отже, біля залізниці зібралися воїни з різних племен або поселень. Я підповз до куща, за яким вони сиділи, старанно ховаючись і прикриваючи долонею очі, щоб їх блиск мене не видав. Я був так близько від них, що міг би дотягнутися до кожного витягнутою рукою. У розмові якраз настала пауза. Вона тривала кілька хвилин, а потім один з вождів запитав мисливця, використовуючи суміш індіанських та англійських слів, якою послуговуються зазвичай у таких випадках:
— Мій білий брат точно знає, що на вогняному коні будуть везти багато золота?
— Точно, — відповів білий.
— А хто сказав білому брату про золото?
— Один з чоловіків, який живе у вогняному коні.