— Що саме?
— Негайно вбити он тих двох вартових.
— Я не прихильник кровопролиття, але зараз ви маєте слушність: хоч як сумно, а нам доведеться вбити їх, адже це необхідний захист. Без вартових ми зможемо зробити з цими кіньми все, що завгодно. Але спершу відведімо у якесь безпечне місце наших власних коней.
Ми від’їхали убік, де я прив’язав свого мустанга до дерева так, щоб він міг відійти не далі, ніж на три кроки, а Сем учинив так само зі своєю Тоні. Зазвичай він їй цілковито довіряв, але тут вона могла потрапити під вплив збожеволілого від страху натовпу індіанських коней і помчати за ними в паніці.
Ми повернулися на попереднє місце, зробивши обхід, тож тепер опинилися за спинами індіанців. Вогнів поїзда все ще не було видно. Тож або пасажири таки чинили опір плану кондуктора, або так і не наважилися рушити в бій без мого керівництва.
Ми наблизилися до коней і побачили силуети обох вартових, які не стояли на місці, а ходили довкола коней. Коли один з них наблизився до куща, за яким ми ховалися, зблиснуло лезо Семового ножа і вразило жертву просто в серце, ще до того, як вона встигла видобути з себе бодай звук. Другий вартовий загинув так само. Людина, яка не знає прерії, не може уявити собі ту запеклість, з якою обидві раси знищують одна одну, переступаючи крок за кроком, по коліна в крові, ворога.
Я відвернувся, щоб не дивитися на смерть другої жертви, і тут помітив поблизу коня зі зручним іспанським сідлом і величезними стременами у вигляді носка чобота, якими зазвичай користуються вершники в Центральній і Південній Америці. Невже це був кінь білого? Я підійшов до тварини, запхав руку в кобуру на сідлі і виявив там замість револьвера два тугих гаманці й папери. Я не мав часу роздивлятися знахідку, тож просто засунув усе собі в кишеню й повернувся до Сема.
— Що робимо тепер? — запитав він мене.
— Розділимося — ви поїдете ліворуч, а я — праворуч. Але стійте! Дивіться, здається, наближається поїзд.
— Справді. Влаштуймося тут і подивимося, як червоношкірі провчать пасажирів.
Здається, план кондуктора таки втілили в життя. Яскравий потік світла від обох ліхтарів потяга дуже повільно наближався до засідки. Незабаром ми почули скрегіт гальм, і потяг зупинився за кілька кроків від зруйнованих рейок.
Я уявив собі лють вождів індіанців, коли вони зрозуміли, що хтось попередив пасажирів і машиніста, позбавивши їх головної умови перемоги — несподіванки. У цій ситуації пасажирам слід було сидіти всередині вагонів, наче у фортеці, і відбивати усякі спроби червоношкірих захопити потяг. Я вже почав сподіватися, що так вони і зроблять, але раптом, на мій подив, двері відчинилися, і люди почали зістрибувати на землю і кинулися в наступ. Мабуть, у цей момент вони зразу й усвідомили всю легковажність свого вчинку, опинившись у яскравому світлі вогнів і ставши ідеальною мішенню для індіанців. Ті навіть мріяти про таке не могли. Прогримів один постріл, другий, а потім почувся страшний крик.
З незарядженими рушницями червоношкірі кинулися вперед, розмахуючи томагавками й ножами, але знайшли на землі лише вбитих і поранених. Усі, хто міг рухатися, миттю втекли назад у вагони й заховалися всередині. Деякі індіанці нахилилися над тілами, які лежали в смузі світла, і тільки постріли з вікон завадили їм добити свої жертви і зняти з них скальпи.
Тепер найрозумніше було б відвести поїзд назад, проте він залишався на місці. Можливо, машиніст і кочегар сиділи у вагоні разом із пасажирами.
— Ось зараз почнеться справжня облога, — прошепотів коло мене Сем.
— Навряд. Червоношкірі знають, що в них лишилося небагато часу до наступного поїзда. Вони підуть на штурм, хоч зазвичай воліють цього не робити.
— А що зробимо ми? Тут доволі складно знайти правильне рішення.
— Правильним буде те рішення, на яке ми зважимося якомога швидше і яке так само миттєво виконаємо. Найкращою стратегією нападу я вважаю вогонь. Об’їдемо коней і підпалимо прерію півкільцем через кожні п’ятдесят кроків. Таким чином ми позбавимо індіанців можливості швидко втекти, і це буде найкращою тактикою.
— Чорт, не заздрю червоношкірим! А вам не здається, що від вогню спалахнуть і вагони?
— Не дай Боже! Я не знаю, чи в потязі везуть вибухонебезпечні речовини, якісь оливи чи смолу, а самі вагони зроблені з твердих порід дерева і не мали б спалахнути від трави. Але треба подумати і про ту єдину можливість, яка залишається індіанцям, щоб не згоріти заживо. Я на їхньому місці запалив би зустрічний вогонь, а сам сховався б під вагонами.
Шаман Жовте Перо. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.