— А де лежать рушниці?
— Під ложем Піди. У Вбивчої Руки є кінь?
— Мій жеребець чекає мене біля дерева смерті. Ти була до мене дуже добра, і тепер я тобі завдячую свободою. Дякую.
— Вбивча Рука добрий до всіх людей, мені хотілося б, щоб усі були такими ж, як ти. Ти колись повернешся до нас?
— Думаю, що так. Я повернуся разом із Підою, який стане моїм другом і братом.
— Ти їдеш за ним? Не говори йому нічого про мене. Про те, що я зробила, не повинен знати ніхто, крім моєї сестри.
— Ти зробила для мене дуже багато. Дякую тобі, — сказав я, взявши її за руку.
— Нехай твоя втеча буде вдалою. Мені час іти.
Дівчина зникла у темряві. Я стояв нерухомо, прислухаючись до її кроків. Червоношкіра жінка з добрим серцем! Я увійшов до вігвама, в якому, як я вже знав, нікого не було, навпомацки знайшов ложе Піди, а під ним — загорнуті у ковдри рушниці. Револьвери, ніж і сідло були там, де я бачив їх удень. Не минуло й п’яти хвилин, як я вже знову стояв під деревом смерті і сідлав мого коня. Коли все було готове, я схилився над стражниками і помітив, що вони вже отямилися.
— Щастя відвернулося від воїнів кайова. Їм ніколи не бачити Вбивчу Руку біля свого стовпа тортур, — сказав я тихо. — Я їду слідом за Підою, щоб допомогти йому схопити Сантера. Може, я повернуся до вас разом із ним. Передайте старому вождеві, що він може не турбуватися за сина: я буду захищати його й поводитися з ним як із другом і братом. Сини й дочки кайова були добрі до мене, подякуйте їм і скажіть, що я назавжди збережу їх у своєму серці. Хуґ! Я все сказав!
Я взяв коня за вуздечку і повів за собою. Я не наважився стрибнути йому на спину там же, у стійбищі, побоюючись, що тупіт розбудить когось із індіанців. Лише за кількасот кроків від стійбища я із задоволенням сів у сідло, котре, як самовпевнено стверджували кайова, ніколи більше не мало служити мені.
Мій шлях вів на південь. У темряві я не міг розрізнити слідів Сантера й кайова, але вони мені й не були потрібні. Мені не треба було йти за ними слідом, бо я знав, що Сантер їхав на Ріо-Пекос.
Звідки ж мені стало відомо, що він їде саме туди?
Із заповіту Віннету.
Я не встиг дочитати його до кінця, але там згадувалися географічні назви мовою апачів. Жодна з них нічого не говорила Сантерові. Навіть якщо він і зрозумів, що Декліл-То означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, він однаково не знав, де їх шукати. А були вони дуже далеко, у Сьєрра-Ріта, де я разом із Віннету побував тільки один раз. Саме ми дали назву скелі й озеру, і ніхто, крім нас і ще двох апачів, які були тоді з нами, не міг знати про це. Щоб з’ясувати, де саме шукати зазначені в заповіті Віннету місця, Сантерові доведеться їхати в пуебло на Ріо-Пекос.
Але звідки він знав, що йому слід їхати саме туди? Кожен апач, до якого він звернувся би з розпитуваннями про Декліл-То й Тсе-Шош, порадив би йому їхати в пуебло і там знайти двох людей похилого віку, які колись супроводжували нас у подорожі. Все плем’я знало ці назви, наші з Віннету пригоди в тих місцях, а також імена тих двох старих воїнів, які пройшли з нами через всі небезпеки тої мандрівки.
Але серед апачів були й ті, хто знав Сантера як смертельного ворога Віннету, вбивцю Інчу-Чуни і Ншо-Чі. Невже він наважиться вирушити в пуебло?
А чому б і ні? Він належить до тих людей, які завжди готові ризикувати власного шкурою задля жмені золота. Крім того, сам заповіт служив йому охоронною грамотою, бо на шкіряному конверті був майстерно вирізаний тотем Віннету. Мені слід було випередити Сантера й доїхати до пуебло раніше за нього, попередити воїнів і схопити вбивцю. Це було неважко, тим більше, що мій кінь був дуже бадьорий. Але найголовніше полягало в тому, що цей план врятував мене від потреби йти слідами втікача, повторювати весь його шлях і втрачати час на розгадування головоломок, які так часто трапляються під час погоні.
На жаль, уже наступного дня мій жеребець почав кульгати. Я довго не міг знайти причину, і тільки через два дні виявив, що він мав довгу і гостру скалку у правій передній нозі. Скалку я, звичайно, витягнув, але час було безповоротно втрачено.
Я ще не добрався до берегів Пекос, а їхав порослою рідкою травою прерією. І тут попереду з’явилися два вершники, які мчали мені назустріч. Це були індіанці. Побачивши, що я один, вони не стали ховатися і їхали просто на мене. Коли відстань між нами скоротилася, один з них підняв угору рушницю і голосно вигукнув моє ім’я.
Це був Ято-Ка, знайомий воїн із племені апачів. Другого я не знав. Ми привітали один одного зі звичайними в індіанців побажаннями доброго полювання і багатьох сонць життя. Потім я запитав: