Через чверть години ми під’їхали до повороту річки. Кайова явно добре знали місцевість, тому що не поїхали уздовж берега, а переправилися через річку, скоротивши відстань.
Ми зробили те саме і незабаром побачили кайова. Вони їхали один за одним і не помітили нас.
Раптом вершники зупинилися і різко повернули назад. Тільки тепер вони побачили, що ми йдемо за ними, на мить знову зупинилися, а потім прожогом помчали до нас, намагаючись триматися ближче до річки.
— Чому вони повертаються? — запитав Ято-Ка.
— Вони побачили апачів, потім нас і зрозуміли, що оскільки нас усього троє, то ми не зможемо стримати їх.
На горизонті справді було видно великий загін апачів, які мчали слідом за кайова.
— Їдьте назустріч і скажіть Кривавій Руці, щоб він зупинився й чекав на мене, — наказав я своїм супутникам.
— Чому ти не їдеш з нами?
— Я повинен поговорити з Підою. Вперед, швидше!
Вони послухалися, а я повернув коня у той бік, куди попрямували кайова. Вони були занадто далеко, щоб упізнати мене. Я мчав навперейми. Коли Піда розгледів, що за самотній вершник намагається затримати загін, з його грудей вирвався крик жаху, і він почав ще завзятіше підганяти коня. Однак я вже перегородив йому шлях і голосно крикнув:
— Нехай Піда зупиниться, я не віддам його апачам.
Попри страх, молодий вождь кайова, схоже, довіряв мені, тому різко зупинив коня. Його воїни скорилися жесту вождя і теж зупинилися. Червоношкірий воїн навіть у найважчу хвилину мусить зберігати незворушність, проте я помітив, що Піді та його супутникам з великими труднощами вдається приховати враження, яке на них справила моя раптова поява на Ріо-Пекос.
— Вбивча Рука! — вигукнув Піда. — Вбивча Рука на волі! Хто відпустив тебе?
— Ніхто, — відповів я. — Я зумів утекти.
— Уфф! Це неможливо!
— Не для мене. Я ні на мить не сумнівався, що зумію повернути собі свободу. Пам’ятаєш, я відмовився їхати з тобою і сказав, що кожен повинен сам дбати про те, як повернути викрадене? Не бійся мене, я — твій друг, і зроблю так, що апачі не будуть переслідувати тебе.
— Ти справді зробиш так?
— Даю тобі слово.
— Я вірю твоєму слову.
— Я хочу, щоб ти довіряв мені. Подивися назад: апачі, до яких я послав своїх супутників, зупинилися. Вони чекають, коли ми до них під’їдемо. Ви бачили слід Сантера?
— Так, але наздогнати його ще не встигли.
— Він поїхав до пуебло апачів.
— Так ми й думали, побачивши напрямок, у якому вели його сліди, тож поїхали за ним.
— Це було сміливо! Адже кожна зустріч з апачами може стати смертельною для вас.
— Ми знаємо це. Але Піда готовий їхати куди завгодно, щоб повернути свої «ліки». Ми збиралися влаштувати засідку біля пуебло.
— Тепер вам не загрожує небезпека, апачі не чіпатимуть вас. Але щоб я захистив тебе, ти повинен стати моїм другом і братом. Тож викурімо люльку миру.
— Уфф! Великий воїн Вбивча Рука, який зумів втекти з полону, вважає Піду гідним своєї дружби?
— Піда стане великим вождем кайова, і я не принижу себе, якщо стану його братом. Поквапся, ми не повинні змушувати воїнів апачів довго чекати.
Ми спíшилися й викурили люльку миру, ретельно дотримуючись ритуалу. Потім я наказав Піді залишатися на місці й чекати мого знаку, а сам знову скочив на мустанга та поїхав до апачів, які тим часом розпитували Ято-Ка про те, де і як він мене зустрів. Тримаючи коней за вуздечку, апачі розташувалися великим колом, в середині якого стояв Кривава Рука.
Я добре знав нового вождя, Тілл-Лата, знав ще з його юних літ. Він був сміливий і честолюбний, але до мене завжди ставився доброзичливо, і я міг сподіватися, що він виконає мої вимоги й не вбиватиме Піду. Привітавши його, я відразу сказав:
— Я прибув до вас один, без вождя апачів Віннету. Мої червоношкірі брати хочуть дізнатися, як загинув великий воїн, і я їм все розповім. Однак зараз я бажаю говорити з ними про кайова, яких ви бачите там, біля річки.
— Ято-Ка передав нам бажання Вбивчої Руки, — відповів Кривава Рука. — Ти — вождь апачів, і ми підкоряємося твоїй волі. Нехай ці десять воїнів негайно повертаються до свого стійбища, ми не будемо переслідувати їх.
— А їхнього молодого вождя Піду?
— Я бачив, що Вбивча Рука курив з ним люльку миру.
— І що ти на це скажеш?
— Нехай він їде з нами і буде нашим гостем стільки часу, скільки сам забажає, але потім він знову стане нашим ворогом.
— Дякую тобі. Тепер воїни апачів поїдуть зі мною навздогін за вбивцею Інчу-Чуни і його дочки. Коли наша помста здійсниться, я сам поведу їх на могилу вождя Віннету.