— Коли він виїжджав з пуебло, кінь біг жваво, немов після гарного відпочинку.
— Він їв тут?
— Так, але небагато, він не мав часу на це.
— Блідолиций просив щось у синів апачів?
— Він питав, чи немає в нас запального шнура.
— І ви дали йому шнур?
— Так.
— Він не сказав, навіщо йому шнур?
— Ні, але попросив ще пороху.
— Для рушниці?
— Ні, щоб підривати скелі.
— Мій брат бачив, куди він сховав тотем?
— У мішечок з «ліками». Я дуже здивувався, бо знаю, що блідолиці не носять «ліків».
— Уфф! — голосно вигукнув Піда, який стояв поруч зі мною. — Мішечок ще в нього! Це мої «ліки», він вкрав їх у мене!
— Вкрав? — здивувався Інта. — Хіба блідолиций — злодій?
— Він гірший за злодія.
— Але ж у нього був тотем Віннету!
— Його він теж украв. Це був Сантер, убивця Інчу-Чуни і Ншо-Чі.
Старому відняло мову, і він аж закам’янів від жаху. Ми мовчки вийшли з його житла.
Отже, нам не вдалося наздогнати Сантера! Ми навіть не зуміли скоротити відстань між нами. Розлючений невдачею Тілл-Лата запропонував:
— Воїни апачів проведуть ніч у дорозі. Якщо ми не будемо гаяти часу, то зуміємо наздогнати Сантера ще до того, як він приїде до Темної Води.
— Ти гадаєш, ми можемо їхати далі, не відпочивши?
— Воїни апачів не потребують відпочинку!
— А як вважає Піда? — звернувся я до молодого вождя кайова.
— Піда не відчує втоми і не відпочиватиме, доки не отримає назад свої «ліки».
— Чудово! Виїжджаємо зразу після вечері. Нехай Тілл-Лата накаже поміняти коней на найкращих, які знайдуться в табуні. Нам треба поспішати — Сантер узяв з собою порох і шнур. Якщо він зуміє першим дістатися до Темної Води, всі наші зусилля будуть марними.
Жителі пуебло просили нас залишитися, але, дізнавшись, куди ми прямуємо й кого переслідуємо, перестали наполягати і взялися допомагати нам рихтуватися в дорогу. Через дві години ми знову мчали на свіжих конях, а в наших перекидних сумках лежало досить м’яса, щоб у дорозі не марнувати часу на полювання. За Сантером виїхали я, Тілл-Лата, Піда і двадцять апачів. Кривава Рука сам відібрав воїнів, і, хоч аж такий численний загін нам був непотрібний, я не перечив. Наш шлях лежав через володіння індіанців мімбреньо, дружніх апачам, тож від них небезпека нам не загрожувала. Від пуебло нам треба було проїхати шістсот миль. Якщо врахувати, що вершник на хорошому коні може зробити п’ятдесят миль за день, на нас чекала дванадцятиденна подорож.
Ми не гаяли дорогоцінного часу на пошуки слідів Сантера, а вибрали шлях, який я колись проїздив із Віннету. Можна було припустити, що тією ж дорогою їхав і Сантер — старий Інта не міг описати йому іншого шляху, крім того, який знав сам.
Подорож проходила монотонно й буденно: рівнина змінювалася пагорбами, пагорби — рівниною, і нічого не відбувалося. На десятий день шляху нам зустрілися двоє червоношкірих, батько й син. Вони були з племені мімбреньо, і одного з них я знав — колись він допоміг нам роздобути м’яса.
Він також упізнав мене й радісно вигукнув:
— Вбивча Рука! Ти живий!
— Хіба до вас дійшли чутки, що я помер? — здивувався я, що мене вже вважали небіжчиком.
— Мені сказали, що ти загинув від кулі сіу.
І тут я здогадався, що старий мімбреньо зустрівся з Сантером.
— Хто тобі сказав, що мене вбили сіу?
— До нас приїхав блідолиций, імені якого я не знаю, і розповів нам, як загинули Вбивча Рука і славний Віннету. Як я міг не повірити йому, якщо в нього був тотем Віннету і його «ліки»?
— Ні тотем, ні «ліки» не вміють говорити. Говорять люди, але вони дуже часто брешуть. Як бачиш, я живий.
— Значить, живий і Віннету?
— На жаль, Віннету мертвий. Де ти зустрів цього блідолицього?
— Два дні тому він заїхав до нашого стійбища, щоб змінити виснаженого важкою дорогою коня і попросити провідника до Темної Води. Ми не відразу зрозуміли, про що він говорить, у нас це озеро називають Шиш-Ту. Він запропонував мені натомість мішечок із «ліками» Віннету, і я погодився, дав йому доброго коня, і ми разом із сином відвели його на Шиш-Ту.
— Блідолиций обдурив тебе. Ти можеш показати нам той мішечок із «ліками»?
— Так, ось він.
Здивований індіанець дістав мішечок з торби, яка висіла біля сідла. Піда радісно скрикнув і потягнувся до своїх талісманів, але мімбреньо відштовхнув його руку. Назрівала сварка, яка в найгіршому разі могла завершитися чиєюсь смертю, а в найкращому — затримала б нас.
Апачі виконують танець Духа Гір. Арізона, прибл. 1906 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.