Це було все, що залишилося від заповіту. Я досі зберігаю ці шматки паперу, як святу реліквію.
Коли ж я остаточно отямився від потрясіння, ми почали ретельно обстежувати околиці. Частина апачів вирушила шукати коня Сантера. Ясно, що тварина була десь неподалік, прив’язана до дерева або стриножена, і, якби ми її не знайшли, вона загинула б від голоду. Решта знову пішла зі мною на вершину гори, щоб спробувати знайти дорогу в печеру, якої більше не існувало.
Ми довго лазили по горі, намагаючись підступитися до неприступної скелі. У мене в мозку несподівано спливла остання фраза з заповіту: «… там зійдеш з коня і вилізеш…» Раптом мені сяйнула думка: хіба ми вилазимо тільки на гори? А якщо Віннету говорив про дерево? Біля самісінької скелі справді росла величезна ялина. Я виліз на неї, і під одним із сучків побачив зручний виступ завширшки приблизно три фути, за яким можна було легко зайти до печери, тобто до нинішнього краю скелі. Великі й маленькі уламки каміння вкривали колишнє дно печери. Я стояв посеред цієї купи каміння й чітко бачив, де саме було дно знищеної печери. Якщо золото було сховане не внизу, а в стінах або й у стелі цієї печери, то тепер воно опинилося у воді.
Я покликав апачів, щоб вони допомогли мені шукати. Ми оглянули кожен найменший камінчик, але нічого не знайшли, жодного натяку, жодного сліду. Усі шукачі були навчені звертати увагу на найменші дрібниці й уміти зробити з цього правильні висновки, але тут усе було марно, ми нічого не могли знайти. До вечора ми спустилися на берег озера, щоб переночувати там. Апачі, яких я відрядив на пошуки коня Сантера, знайшли його та привели до місця стоянки. Я витрусив усе з торбів, проте не виявив нічого цікавого.
Ми провели біля Темної Води чотири дні, з ранку до вечора намагаючись знайти слід, що веде до золота, але пошуки наші були марні. Я цілковито впевнений, що якби золото було сховане в скелі, ми неодмінно дісталися б до нього. Але воно лежало на дні озера поряд з тим, хто за нього загинув. Так ми й повернулися на Ріо-Пекос без убивці Інчу-Чуни і Ншо-Чі, але задоволені тим, що нарешті помстилися за них.
…Ось так і загинув назавжди заповіт вождя апачів, як загинув він сам, як незабаром загине все плем’я червоношкірих. І хоч воно обдароване від природи, йому не судилося піднестися до високої мети й виконати своє призначення — немов уривки заповіту вождя, які летять у повітрі, поневіряються по землі червоношкірі воїни без твердої опори. Поневіряються далекими рівнинами, які їм колись належали.
Однак настане час, і кожен, хто побуває в долині річки Метсур, зупиниться біля могили вождя апачів і скаже: «Тут спочиває Віннету, великий червоношкірий воїн!» А коли посеред зеленої прерії зітліють рештки останнього з індіанців, нове покоління, що з’явиться на рівнинах Дикого Заходу й буде значно благороднішим за попереднє, вигукне: «Тут спочиває плем’я червоношкірих. Воно могло б стати великим, але історія, на жаль, не дала йому досягти величі!»
Післямова
Після публікації роману «Віннету» до мене хлинув потік поштівок і листів. Він не спадає й нині, навіть більше — йому кінця-краю не видно. Скільки припущень і запитань! Хто ж зможе на все це відповісти? Тому прошу, майте терпіння.
Так, терпіння, бо читача, чию симпатію, ба навіть любов, завоював мій Віннету, запевняю: я ще багато й часто розповідатиму про найкращого з-посеред моїх друзів. Три томи «Віннету» — це лише найкраще з того, що за чотирнадцять років нашої дружби я пережив разом із ним. І я ще маю що про нього розповісти.
Наразі скажу лише одне: я пообіцяв апачам відвести їх на могилу їхнього вождя після того, як повернуся з Темної Води, що в горах Ґрос-Вентр. Та поки що це, здається, неможливо. Зараз кінець грудня. Тож уже надто пізно вирушати в дорогу до найдикіших та найнегостинніших місць Скелястих гір, бо це займе щонайменше два місяці й триватиме до кінця зими. А що це означає, може знати лише той, хто, як і я, колись тижнями сидів там у глибоких снігах[45]. Апачі, які звикли до південнішого й набагато м’якшого клімату, не могли собі навіть уявити всіх тих труднощів, що спіткали б нас на цьому шляху.
А тому я вмовив нетерплячих почекати до весни й пообіцяв залишитися з ними, чим дуже всіх втішив. Хочу відразу наголосити, що ми здійснили цю подорож весною. Понад місяць ми добиралися до Міссурі й прибули саме вчасно, аби допомогти нашим друзям з поселення Гелльдорф відбити напад оґлала. Позаяк метою нападників було не так поселення, як срібна рушниця Віннету, на яку оґлала накинули оком, то я за згодою всіх апачів узяв її собі й пізніше привіз на батьківщину як найдорожчий спогад про мого загиблого друга.