— Скеттл-Пік і Хед-Пік.
— Ви знаєте, де це?
— Приблизно. Мені якось довелося їхати з Санта-Фе на плато Орган, а оскільки я поспішав і не хотів зіткнутися з сірим ґрізлі в Сьєрра-Бланка, то повернув саме туди.
— То ви бували на Ріо-Пекос?
— Ну, звичайно.
— Чудово. Отже, ви — саме та людина, яка мені потрібна. Хоч ми мали їхати в Техас і Мексику, та тепер доведеться взяти трохи правіше. Я збирався туди лише тому, що сподівався відшукати там цих людей, але тепер, коли вони самі призначають мені побачення, я був би дурнем, якби не полетів до них на крилах «любові». Уявляю, як вони зрадіють, коли побачать Сема верхи на старенькій Тоні. Ви поїдете зі мною шукати слід Фреда Морґана?
— Звичайно. Я мушу з ним поговорити, адже тільки він один знає, кому належать коштовності.
— Тоді сховайте їх надійно і ходімо подивимося, що там поробляють люди з потяга.
Кондуктор виставив вартових, як я йому й радив. Робочі снували по шпалах, відновлюючи шлях. Частина пасажирів бездіяльно сиділа на насипі та спостерігала за роботою. Решта перев’язувала поранених і ховала вбитих. З усіх боків за нами спостерігали, не наважуючись перервати нашу розмову, а коли ми піднялися на насип, нас оточили, дякували за допомогу і запитували, чи можуть нам чимось допомогти. Вони явно розуміли ситуацію краще за кондуктора. Я попросив їх продати нам трохи свинцю, пороху, тютюну, хліба й сірників. Кожен миттю приніс щось із власних запасів, ніхто і слухати не хотів про гроші, які я їм пропонував.
Час ремонтних робіт був недовгим, і незабаром робітники вже збирали інструменти, а до нас підійшов кондуктор і запитав:
— Ви поїдете з нами, джентльмени? Я радо відвезу вас, куди накажете.
— Дякуємо, сер, але ми залишимося тут, — відповів я.
— Як собі хочете, я не наполягаю. Ви, звичайно ж, розумієте, що мені доведеться доповісти про те, що трапилося, і я неодмінно розповім і про вашу допомогу, тож можете сподіватися на винагороду.
— Дякуємо, але нам це ні до чого, бо ми збираємося виїхати з країни.
— А кому належать сьогоднішні трофеї? — запитав кондуктор.
— За законом прерії вся власність переможеного переходить до переможця.
— Переможці — це ми, тому маємо право забрати в індіанців усе. Ходіть сюди, джентльмени, всі трофеї наші. Кожен з нас має отримати щось на згадку про сьогоднішню битву.
Сем підвівся, підійшов до кондуктора впритул і вимовив:
— Сер, покажіть мені червоношкірого, якого ви вбили!
У кондуктора забігали оченята.
— Як мені вас розуміти?
— А так і розумійте! — заревів розлючений Сем. — Усі речі убитих особисто вами індіанців належать вам, але всього решти краще не торкайтеся!
— Семе, не псуйте їм насолоди, — шепнув я йому. — Нам же все це не потрібне.
— Якщо так кажете, то чорт із ними, нехай грабують трупи, — поступився Сем і, повернувшись до кондуктора, додав: — Але не смійте доторкнутися до скальпів, їх ви не заслужили!
— Он там, у чагарнику, — втрутився я, — лежить тіло вбитого залізничника, заберіть його й поховайте. Це ваш обов’язок.
Вони, ясна річ, виконали мою вказівку. У мертвих індіанців забрали все цінне. Білих покійників завантажили в потяг, і після короткого прощання поїзд рушив, набрав швидкості й незабаром зник у темряві. Через кілька хвилин ми вже не чули навіть перестуку коліс. Ми з Семом залишилися самі у величезній тихій прерії.
У таборі. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.
— Що тепер, Чарлі? — запитав Сем.
— Спати, — відповів я.
— Ви думаєте, індіанці не повернуться сюди після того, як наші сміливі друзі поїхали геть?
— Думаю, ні.
— Шкода! Але я би здивувався, якби Фред Морґан не зробив принаймні спроби відшукати свого коня й дорогоцінних камінчиків.
— Сумніваюся. Хіба можна знайти коня, який утік у прерію від пожежі? Крім того, він уже знає, що тут, окрім героїв залізниці, є люди, з якими впоратися не так легко й від яких слід триматися подалі.
— Але ж він упізнав мене так само, як я його, тож і йому неодмінно захочеться подарувати мені кулю або застромити ніж під лопатку.
— Побачимо. Але принаймні до ранку нам нічого не загрожує. Для певності ми можемо трохи від’їхати вбік від полотна, щоб нас точно ніхто не потурбував уві сні.
— Гаразд, тоді вперед!
Ми сіли на коней, від’їхали приблизно милю від залізниці на північ, загорнулися в наші ковдри і лягли спати.