Віз-сейф компанії «Велз Фарґо Експрес» з охороною перевозить злитки золота із Гоумстейкської копальні. Дедвуд, Південна Дакота, 1890 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.
— Я знаю, Чарлі, що ти людина вчена, але я в ці вигадки не вірю. Що таке електрика? Я не можу її ні з’їсти, ні випити, значить, її не існує. Я не можу зрозуміти таких дивних речей.
— Скоро ти її побачиш і почуєш, коли почнеться гроза і загримить грім.
— Це ж треба, — пробурмотів він. — Чарлі, ти справді збожеволів.
Він дивився на мене стривоженим поглядом, було видно, що він не жартує.
— Ти бачиш цей туман? — запитав я замість відповіді, вказуючи рукою туди, де сиза пелена закривала сонце.
— Тисяча чортів! Чарлі, я потроху визнаю, що ти не настільки здурів, як я спершу подумав!
— Незабаром з туману утвориться хмара, а з неї поллється дощ.
— Якщо так і буде, то я — старий осел, а ти — найрозумніша людина в Сполучених Штатах і навіть у цілому світі.
— Ти перебільшуєш мої заслуги, Семе. Я бачив раніше таку пожежу у Флориді, а тепер намагаюся повторити це тут. Мені здається, маленька злива нам не зашкодить. Дивися, он уже видно хмару! Коли кактуси догорять, почнеться дощ. А якщо ти не віриш мені, то подивися на Тоні, як вона крутить хвостом і принюхується! Мій мустанг теж чує дощ, хоча дощ, на жаль, пройде лише там, де була пожежа. Тож ходімо вперед, щоб він і нас трохи намочив!
Ми поквапилися на попелище пішки, хоч могли їхати й верхи, бо наші коні самі бадьоро побігли вперед, чуттям угадуючи, де їх чекає порятунок.
Мої передбачення справдилися. Через півгодини хмаринка збільшилася до таких розмірів, що заступила чорною пеленою півнеба, аж до лінії горизонту. А потім почався дощ, але не так, як зазвичай, поступово, а зовсім без перших обережних крапель, одразу, немов із небес перекинули додолу величезну балію з водою. Здавалося, двадцять кулаків водночас товчуться по наших спинах. Минула заледве хвилина, а ми вже промокли наскрізь, мов щойно подолали вплав річку. Якийсь час коні поводилися спокійно, насолоджуючись купанням, а потім почали стрибати й бавитися, як лошата. Було очевидно, що до них цілковито повернулися сили. Ми теж відчули неймовірне полегшення, підставили свої ковдри, щоб назбирати коштовної вологи, і все, що не могли випити, збирали у свої фляги.
Найбільше тішився Боб, він стрибав і перекидався від радості, показував смішні гримаси і щиро веселився. Його чорна фізіономія виглядала страшенно кумедно.
— Ах, маса Чарлі! Вода! Чудова вода! Тепер Боб знову міцний і сильний, тепер він зможе йти і бігти. Тепер він добратися до Каліфорнії і знайти маса Аллена. Скажіть, маса Чарлі, а маса Берн теж отримати від вас ця вода?
— Думаю, що отримав. Навряд чи вони встигли від’їхати далеко звідси. Пий, Бобе, пий досхочу, поки не скінчився дощ.
Негр зірвав з голови крислатий капелюх, підставив його під потоки води, які лилися з неба, і, коли капелюх наповнився, широко, від вуха до вуха, розтулив свій величезний рот і жадібно, кількома ковтками, випив усю вологу.
— Як добре! Боб буде пити ще і ще! Багато-багато води! — і він знову підставив капелюх під дощ, але раптом розчаровано протягнув: — Вода скінчитися, маса Чарлі!
Справді, після останнього гуркотіння грому дощ припинився так само раптово, як і почався. Та нас це зовсім не засмутило, бо ми не тільки встигли напитися досхочу, але й набрати води про запас, наповнивши всі фляги і шкіряні міхи.
— Тепер трохи перекусимо, — запропонував я, — а потім помчимо вперед, щоб наздогнати Маршалла!
Наша трапеза тривала не більше як кілька хвилин, бо складалася лише з кількох шматочків в’яленого м’яса бізонів, потім ми сіли в сідла і рушили вперед. Боб, попри свій вік, виявився прекрасним бігуном і вправно встигав за нами.
Дощ знищив усі сліди, але тепер, коли я знав, куди прямує загін, вони мені й не були потрібні. Незабаром я побачив на землі загублену порожню шкіряну флягу.
Територія, заросла кактусами, мабуть, була немалою, бо ми вже довгенько їхали зі сходу на захід уздовж згарища, але здавалося, що воно ніколи не закінчиться. Та це мене тішило, бо означало, що люди, яких ми шукаємо, таки потрапили під цілющу зливу. А коли згарище нарешті залишилося позаду, я помітив удалині чорну цятку, чітко помітну на білому піску пустелі. Подивившись у підзорну трубу, я нарахував дев’ятеро людей і десять коней. Восьмеро сиділи на землі, а один раптом сів у сідло й помчав до нас. Здається, він нас помітив. Я придивився уважніше і впізнав Бернарда Маршалла. Неважко було здогадатися, що він збирається зробити. Досі він, як і його супутники, був у стані заціпеніння та безсилля. Байдужий до всього, що відбувалося навколо, він, можливо, і не помітив відсутності слуги. Однак після дощу він, як і ми, ожив, і здатність мислити та діяти повернулася до нього, тож тепер Бернард мчав назад, щоб відшукати Боба. Він навіть вів за собою ще одного коня. Мені не сподобалося, що ніхто з його супутників не пішов за ним. Я міг би побитися об заклад, що всі решта там були зарозумілими янкі, для яких життя негра, та ще й слуги, не варте було нічого. Маршалл уважно подивився на нашу групу, а потім крикнув щось своїм супутникам, і вже за мить усі вони сиділи на своїх конях, тримаючи в руках зброю.