Він зник разом зі своєю шкапою серед зелених пагорбів, більше не звертаючи на мене уваги. Я знав, що він збирається зробити, бо й сам би чинив якось так, намагаючись зайти індіанцям у тил, поки вони не розгадали хитрості. Досягнути цього він міг, ясна річ, лише на горбистій місцевості, а найкраще було би зайняти таку позицію, щоб індіанці проїхали повз переслідуваного. Досі він постійно був у них перед очима, тож вони знали, на якій він відстані, і не могли й припустити, що жертва опиниться в них за спиною. Індіанців було четверо проти одного, тож цілком імовірно, що й мені доведеться скористатися зброєю. Я уважно оглянув свою зброю і чекав, що буде далі.
Тим часом червоношкірі наблизилися, вони просувалися ланцюжком, один за одним. Досі вони не мали чого турбуватися: вони не спускали з вестмена очей і були певні, що той досить далеко. Проте незабаром ватажок наблизився до місця, де мої сліди перетиналися зі слідами їхньої жертви, зупинився і озирнувся. Його таки занепокоїло те, що переслідуваний білий раптом зник з поля зору. Вони зібралися на коротку нараду. Зі своєї схованки я вже міг би дістати їх кулею, але не знадобилося, бо з-за пагорба пролунав постріл, потім ще один, і двоє червоношкірих мертвими звалилися з коней, а потім почувся голосний тріумфальний крик.
— Гей-го! — пронісся над пагорбами переможний індіанський клич.
Проте цього разу кричав не індіанець, а білий мисливець, який вигулькнув із ближньої долини. Він виконав свій план, спершу зникнувши з моїх очей, а тепер з’явившись. Зараз він пустив коня навскач — вдавав, що збирається тікати після перших двох пострілів. Шкапу його як підмінили. Вона мчала, вимахуючи довгими ногами так, що з-під копит летіли грудки землі, закинула голову назад і прищулила вуха; кожна жилка на її тілі напружилася, як струна, щомиті готова тріснути. Вершник і кінь наче злилися в одну істоту. Вестмен навіть відпустив віжки, заряджаючи на ходу рушницю. Він діяв управно, впевнено і безстрашно, з чого напрошувався висновок, що він не вперше опинився в такій ситуації. Услід йому прогриміли два постріли, але кулі просвистіли повз нього. Розлючені невдачею, індіанці закричали, вихопили томагавки й кинулися навздогін. Досі вестмен мчав не озираючись, але раптом розвернув коня, і той, наче прочитавши думки господаря, зупинився як укопаний і застиг так само непорушно, як стоять козли для пиляння дров. Знову прозвучали два постріли: обидва індіанці звалилися на землю. Кінь не здригнувся від жодного пострілу.
Досі я лежав напоготові з пальцем на курку, але моя допомога мисливцеві не знадобилася, і я зі штуцером у руках пішов йому назустріч. Він зістрибнув з коня біля тіл убитих червоношкірих і гордовито поглядав на мене.
— Тепер вам зрозуміло, як слід поводитися з дикунами в таких випадках? — запитав він.
— Спасибі за науку, сер. Тепер мені зрозуміло.
Моя усмішка, мабуть, здалася йому глузливою, він зиркнув на мене пильним поглядом і з підозрою в голосі запитав:
— Може, хочете сказати, що вам спала на думку така сама ідея?
— Тут можна було діяти простіше. На цій місцевості, де можна сховатися між пагорбами, досить спершу показатися ворогові на серйозній відстані, а потім просто повернутися по власних слідах і чекати за вершиною. Те, що зробили ви, більше підходить для рівнинної місцевості, де немає можливості сховатися.
— Ви тільки послухайте! Хто ж ви такий?
— Я пишу книги.
— Пишете книги? — здивовано повторив він, відступаючи від мене на крок. На його обличчі з’явився вираз чи то підозри, чи то співчуття. — Ви хворий, сер?
І він покрутив вказівним пальцем біля скроні, цей жест зрозумілий в усьому світі.
— Ні, — спокійно відповів я.
— Ні? То, може, вас ведмідь зрозуміє, але не я! Я стріляю в бізона, бо хочу їсти. А з якою метою можна писати книги?
— Щоб люди їх читали.
— Сер, можете ображатися на мене, але ви займаєтеся найбільшою з можливих дурниць. Це ж треба було таке придумати! Нехай той, що хоче читати книги, сам їх і пише! Це ж зрозуміло кожній дитині. Я, наприклад, мисливець, але дичину свою нікому не віддаю. То що ж ви робите тут? Навіщо завітали в прерії? Ви що, і тут збираєтесь писати книги?