Зійшли зорі, але після дощу між небом і землею висіла густа пелена туману, і світили вони не так яскраво, як зазвичай. Спочатку на варті стояли два купці — мешканці Півдня, а потім їх змінили Вільямс і наймолодший зі скупників хутра. Вони обходили табір кожен зі свого боку і, зустрічаючись, зупинялися на кілька хвилин. Імовірно, саме в цей час вони встигали перекинутися кількома словами. Я не бачив, чи справді чоловіки розмовляють між собою, але досвід життя у прерії настільки загострив мій слух, що мені й не треба було бачити. Слух підводив мене украй рідко, і я би дуже здивувався, якби цього разу раптом помилився. Дуже обережно я підповз до них. На щастя, поряд з ними стояв кінь Боба. Навряд чи негрові дали доброго коня, навченого попереджати господаря про небезпеку. І справді, спокійна тварина жодним звуком не видала мене.
Вільямс знову підійшов до іншого вартового, і я чітко почув:
— Я — його, а ти — негра!
Потім вони розійшлися, а я залишився чекати. Почутого було мало, щоб розгадати їхній план. Через кілька хвилин вони знову повернулися, і до моїх вух долетів тихий шепіт:
— Звичайно, їх теж!
Мабуть, ішлося про мене й Сема. Коли вони зійшлися знову, я почув:
— Не хвилюйся, один — слабосилий дідок, а другий — дурень.
Отже, вони вирішили вбити нас, хоч я й не знав за що. Коли вони знову зійшлися, почулося:
— Усіх трьох!
Тепер мова була про долю купців із Півдня. Фальшиві скупники хутра збиралися напасти на своїх супутників уві сні, і хоча нас було семеро проти п’ятьох, вони могли б убити нас, не діставши самі й подряпини.
— Ні на хвилину раніше, — шепотів далі Вільямс.
Цікава розмова завершилася, і я міг зробити висновок, що останні слова стосувалися моменту, коли саме планують скоїти вбивство. Але коли ж це буде? Ясна річ, поки жертви спатимуть! Цієї ночі чи завтра? У всякому разі слід було поквапитися.
Я зібрався діяти. Під час наступної своєї зустрічі вони вже не розмовляли: кожен з них знав, що йому робити, слова були зайві. Настала моя черга втрутитися в події, і як тільки Вільямс пройшов повз мене, я стрибнув йому на спину. Не встиг він пискнути, як я лівою рукою стиснув йому горло, а правою вдарив у скроню. Він обм’як і непорушно застиг на землі.
Взявши його рушницю, я пішов назустріч молодому розбійникові, який у темряві не помітив підміни. З ним я розправився таким же нехитрим способом і залишив його лежати на піску. Я знав, що після мого удару негідники ще довго не отямляться, і попрямував до решти. Тільки двоє з них ще не спали: Сем, який уже здогадався, що планується, і Бернард, який не міг заснути, стривожений моєю поведінкою.
Я зняв з пояса ласó. Сем миттю зробив те саме.
— Тільки тих трьох скупників хутра, — шепнув я йому на вухо, побоюючись, аби він зопалу не взявся в’язати всіх підряд, а потім голосно крикнув:
— Гей, люди! Піднімайтеся!
Всі миттю схопилися на ноги, але тієї ж миті петлі наших ласó затягнулися на шиях двох розбійників, притиснувши їхні руки до тулуба так, що вони не могли вихопити зброю. Тим часом Бернард Маршалл, інтуїтивно відчувши, що слід робити, накинувся на третього розбійника і тримав його, поки Боб не стягнув руки негідника ременями. Все відбулося так швидко, що купці з Півдня не встигли отямитися, і тільки коли з розбійниками було покінчено, один з них ухопився за рушницю:
— Зрада, до зброї!
Сем розреготався у відповідь:
— Дай спокій своїй іграшці, мій хлопчику. Феєрверку сьогодні не буде. Свято скасовано.
Поки я підслуховував вартових, хитрий Сем завбачливо розрядив рушниці, а оскільки не знав, кого саме я підозрюю, то про всяк випадок вийняв заряди з усіх.
— Не лякайтеся, джентльмени, з вами нічого поганого не трапиться, — заспокійливо промовив я. — Ці люди збиралися вбити нас уві сні, тому мені довелося подбати про нашу безпеку.
Попри темряву, я зауважив, якою несподіванкою стали мої слова для купців. Боб теж перелякався і підбіг до мене, немов шукаючи захисту.
— Маса Чарлі, вони хотіли вбити і Боба?
— Так, і тебе теж!
— Тоді ми повісити їх, правда, маса Чарлі? Ми повісити їх високо-високо на стовпі.
Захоплені зненацька розбійники мовчали, мабуть, сподіваючись, що вартові прийдуть їм на допомогу.
— Бобе, там за кіньми лежать Вільямс і його товариш. Принеси їх сюди, — наказав я негрові.
— Вони вже мертві? — запитав він.
— Не зовсім. Я оглушив їх.
— Зараз Боб їх принести. Боб не боятися їх.
Через хвилину негр, що відзначався неймовірною силою, уже тягнув на спині одного з грабіжників. Поки він пішов по другого, а Сем в’язав їх, я пояснив купцям з Півдня, чому я так вчинив із їхніми супутниками. Розлючені тим, що їх так легко обдурили й мало не вбили, торговці стали вимагати негайно стратити розбійників.