— Прерія живе за своїми законами, — заперечив їм я. — Якби вони підняли проти нас зброю, тоді ми могли б пристрелити їх на місці. Оскільки ж їхні наміри так і зосталися намірами, то ми не маємо права вбивати. Принаймні зараз. Спочатку треба їх судити.
— О, судити! — зрадів негр, смакуючи видовище. — А потім Боб повісити п’ять розбійники!
— До чого такий поспіх, — охолодив я його запал. — Зараз ніч і темно — доведеться чекати світанку. Нас семеро, отже, п’ятеро можуть спокійно спати, а двоє будуть на варті. Не хвилюйтеся, до сходу сонця ув’язнені не втечуть.
Хоч купці й наполягали на негайному суді та лінчуванні, та, зрештою, поступилися. З одним із них я став на варту, а решта знову вляглися спати. Через дві години нас змінив Сем, готовий вартувати сам. Ніч уже наближалася до кінця, й однієї пари досвідчених очей було цілком досить.
Зв’язані розбійники мовчали і навіть не намагалися перекинутися хоч словом, щоб заздалегідь змовитися, що відповідати на суді. Вранці, коли ми прокинулися, Вільямс і його напарник уже отямилися. Після сніданку ми нагодували коней, а потім почали суд. Сем показав на мене і сказав:
— Це наш суддя. Він почне засідання.
— Ні, Семе. Засідання будеш вести ти!
— Сем Гаверфілд — суддя? Чого це тобі заманулося сміятися зі старого? Я людина проста, невчена, а ти книги пишеш, тобі сам Бог велів бути суддею.
— Я не громадянин Сполучених Штатів, до того ж ти набагато довше живеш у прерії. Але якщо ти відмовляєшся, судитиме Боб.
— Боб? Чорношкірий суддя? Це була би найбільша дурниця з нашого боку. Гаразд. Судити буду я!
Він сів на пісок і спробував надати своєму обличчю поважного й урочистого виразу, що, правду кажучи, не дуже йому вдавалося. Своєю поведінкою він немов намагався переконати всіх, що вирок буде найсправедливішим у світі, хоч суд відбувається в безлюдній пустелі.
— Джентльмени, прошу всіх сісти в коло, — почав він виконувати свої обов’язки. — Ви будете присяжними. А ти, Бобе, ставай поряд зі звинувачуваними та охороняй їх. Ти — наш констебль!
Боб тугіше затягнув ремінь, на якому висіла шабля, і став біля полонених.
— Констебль, ми — вільні громадяни вільної країни, тому розв’яжіть звинувачених. Нехай убивці стануть перед Божим судом без пут на руках, тим більше, що незабаром ці шнурівки знадобляться нам для іншого — ми накинемо їх їм на шию, ги-ги-ги.
— Але містере Семе, — розгублено заперечив негр, — вони ж можуть утекти…
— Роби, що сказано, — перебив його Сем. — Втекти їм однаково не вдасться. Без зброї та коней вони далеко не втечуть. Наші кулі наздоженуть їх швидше, ніж вони зроблять десять кроків.
Злочинців розв’язали, і вони підвелися. Навіть без попередження Сема вони чудово розуміли, що втекти неможливо. Кожен із нас тримав по рушниці.
— Ти називаєш себе Вільямсом, — почав Сем. — Це твоє справжнє ім’я?
— Я не буду відповідати на ваші запитання, — з перекошеним обличчям уперто відповів грабіжник. — Злочинці не ми, а ви. Це ви на нас напали, тож судити слід вас.
— Роби що хочеш, хлопчику, це твоє право. Але я скажу тобі, що за законами прерії мовчання вважається знаком згоди. Отже, ти справді купець?
— Так.
— Доведи це. Де твої листи?
— У мене їх немає.
— Як хочеш, мій хлопчику, роби як знаєш. Але ти ж розкажеш мені, про що ви змовлялися цієї ночі, поки стояли на варті, правда?
— Ми не сказали один одному жодного слова.
— А ось цей чесний чоловік підкрався до вас і все чув. Відразу видно, що ви не вестмени, справжні досвідчені мисливці поводилися б обачніше.
— Це ми не вестмени? Тисяча чортів! Поверніть нам нашу зброю, і ми вам швидко покажемо, хто кого має боятися. Хто ви такі? Ґрінгорни, які напали на нас поночі, щоб убити й пограбувати!
— Не варто так дратуватися, сину! Зараз ти дізнаєшся, які ґрінгорни напали на вас і вирішили не вбивати відразу, тільки після суду. Ось цей чоловік спершу підслухав вас, а потім сам-один вклав на землю одним ударом кулака, та ще й так тихо, що ніхто цього не зауважив, навіть ви самі. Того, хто вміє робити такі речі, звати Вбивча Рука. А тепер уважно подивися на мене! Тільки той, кому індіанці з племені навахо відрізали вуха, має право називати себе Святим Вухом. Ми і є ті двоє, що наважилися без супроводу поїхати до Льяно-Естакадо. Правда й те, що ми викликали вчорашній дощ, бо хто ще міг би таке зробити? Невже ти колись чув, щоб тут ні з того ні з сього трапилася злива?