— Може, і так. Але я не можу один вирішувати за всіх. Спочатку я повинен порадитися з друзями.
Я запросив інших на раду, і коли вони сіли в коло, сказав:
— Джентльмени! Пустеля, на щастя, вже позаду. Тепер нам слід вирішити, чи будемо ми далі триматися разом, чи роз’їдемося? Куди ви прямуєте? — запитав я купців із півдня.
— В Пасо-дель-Норте, — відповіли вони.
— Ну що ж, це означає, що наші шляхи розходяться, бо ми прямуємо до Санта-Фе. Дайте відповідь мені ще на одне питання: як ми вчинимо з бранцями?
Це важливе питання розв’язали доволі швидко: полонених постановили відпустити на волю, і то не наступного дня, а негайно. Це відповідало й моєму планові, тому я не заперечував. Ми розв’язали розбійників, повернули їм коней і зброю, і вони зараз-таки стали збиратися в дорогу. На моє запитання, куди вони поїдуть, Вільямс, який далі прикидався скупником шкур і хутра, відповів, що вони поїдуть уздовж берега Ріо-Пекос до Ріо-Ґранде, щоб там полювати на бізонів. Через півгодини вони поїхали геть. Незабаром вирушили й купці. Залишившись самі, ми довго сиділи мовчки, поки Сем не звернувся до мене:
— Як ти думаєш, Чарлі, вони справді поїдуть на Ріо-Ґранде?
— Ні, вони будуть підстерігати нас поблизу Санта-Фе.
— І я так думаю. Ти добре зробив, що сказав їм неправду. Ми заночуємо тут чи відразу рушимо далі?
— Я почекав би тут. Нам не слід їхати просто за ними, бо саме цього вони й чекають. Дорога перед нами далека, а наші коні втомилися й охляли. Нехай досхочу попасуться і відпочинуть до завтра.
— А якщо вони повернуться вночі і нападуть на нас? — запитав Бернард Маршалл.
— Ну що ж, тоді ми поговоримо з ними так, як вони заслуговують. Їм не вдасться захопити нас зненацька: мій мустанг витриваліший за інших коней, тому я зараз поїду в розвідку. А ви залишайтеся тут, поки я не повернуся, навіть якщо це протриває до пізнього вечора.
Я сів у сідло і рушив слідом за негідниками. Вони спершу їхали повільніше, а потім швидше, тож я нагнав їх аж через півгодини. Я знав, що в них немає підзорної труби, тому не боявся, що вони помітять мене, і продовжував стеження.
На мій подив, один з вершників раптово покинув загін і поскакав просто на захід, де було видно зарості густого чагарнику, там же, мабуть, були й водойми. Що я мав робити? За ким стежити? За чотирма чи за одним? Чуття підказувало мені, що самотній вершник небезпечніший, у нього явно був план, який стосувався нас: ті четверо віддалялися від нас, тож мені не конче було знати, куди вони поїдуть далі. Натомість про плани самотнього вершника явно варто було довідатися. І я поїхав за ним.
Приблизно через сорок п’ять хвилин самотній вершник зник у густих заростях. Я пришпорив мустанга і поскакав за ним, але зробив таке коло, щоб не потрапити бандитові на очі, якщо йому раптом заманеться повернути назад і перевірити, чи не йде хтось його слідом. Я заглибився у хащі неподалік від того місця, де він зник. Якийсь час я їхав верхи, але врешті довелося спíшитися і продиратися крізь гілки. Незабаром я вибрався на невелику галявину з прохолодним чистим джерелом. Прив’язавши мустанга так, щоб він міг пастися й пити воду, втамував спрагу і сам. Потім я знову сів на коня й попрямував туди, де сподівався натрапити на слід вершника.
Незабаром я таки натрапив на сліди, а точніше — на безліч слідів. Між колючих кущів була наїжджена стежка, якою зовсім недавно проскакали кілька вершників. Виходити на стежку було небезпечно: десь неподалік міг сидіти вартовий, тому, щоб не підставлятися під кулю, я повільно поповз далі, пересуваючись від куща до куща.
Пробираючись уздовж стежки, я раптом почув голосне пирхання. Я спершу поповз на звук, але зразу ж застиг, немов закам’янілий: просто переді мною з-за куща стирчали дві ноги у високих кавалерійських чоботях. Це був вартовий, який спостерігав за стежкою. Помітити його раніше я ніяк не міг, але й він мене точно не зауважив. Я ступив кілька кроків назад, щоб відійти від нього, і вже через п’ять хвилин добре орієнтувався на місцевості.
Стежка вела мене до великої галявини, посеред якої росли густі кущі, оточені заростями хмелю, крізь гілки нічого не було видно. З кущів почулося пирхання коней. Обійшовши вартового, я знову попрямував уздовж стежки, впевнений, що вона виведе мене до табору. Так воно і сталося. Переді мною піднімалася суцільна стіна густого чагарнику, переплетеного гілками хмелю, крізь який до мене долинали людські голоси і кінське пирхання. Мабуть, там була велика галявина, де розбійники почувалися в безпеці. Однак скільки я не повзав довкола, так і не зумів знайти навіть вузької щілини, щоб хоч краєм ока подивитися, що там робиться. Ризикувати чи ні? Продиратися навпростець було небезпечно, але я таки наважився спробувати. Я зробив кілька великих стрибків і перетнув галявину, а на другому боці заховався там, де мене не міг бачити вартовий, бо між нами були кущі. Це було доволі безпечно, бо крізь кущі не було видно нічогісінько, і я ледь знайшов одне місце, де міг сам продертися. Потім я акуратно зрізав гілку і дуже повільно прибрав її; точно так само я зрізав другу, третю, четверту, і тепер внизу, при самій землі, утворилася щілина, крізь яку я міг не тільки бачити, що відбувається, але й просунути руку в разі потреби.