— Спочатку я подорожую, зустрічаюся з різними людьми, а потім повертаюся додому і в книзі розповідаю про те, що зі мною трапилося, що довелося побачити, з ким звела мене доля. Тисячі людей читають мої книги, і їм зовсім не обов’язково вирушати в прерії, щоб дізнатися, яке тут життя.
— Ви й про мене напишете?
— Ну звичайно!
Незнайомець пильно подивився на мене, стиснув у правій руці руків’я ножа і підійшов до мене впритул. Він схопив мене за плече лівою рукою і з погрозою в голосі вимовив:
— Он там стоїть ваш кінь, сер. Зробіть ласку, сідайте в сідло і негайно забирайтеся геть, якщо не хочете, щоб десять дюймів холодної сталі полоскотали вам ребра! У вашій присутності не можна сказати ні слова, кроку не можна ступити, щоб потім весь світ про це не дізнався. Забирайтеся геть!
Він був невисокий і ледь діставав до мого плеча, проте погрози його звучали цілком поважно. Мені хотілося розреготатися, але я стримувався, щоб не розпалювати його злість ще більше.
— Повірте мені на слово, я напишу про вас тільки хороше, — промовив я.
— Забирайтеся! Буде так, як я сказав!
— Тоді обіцяю, що не напишу про вас ні слова!
— Я вам не вірю! Хіба можна вірити обіцянкам божевільного, який вирішив писати книги? Забирайтеся звідси, бо не обіцяю, що зможу стриматися від люті, а це буде неприємно!
— І що тоді зі мною може статися?
— Зараз побачите!
Зі спокійною усмішкою я глянув у його гнівні очі й подумав, що настав час припинити розігрувати комедію.
— Гаразд, показуйте! — сказав я.
— Дивіться! Як вам оце лезо?
— Прекрасний ніж! Зараз я доведу вам, що годен оцінити його як слід!
З цими словами я блискавично перехопив його руку, заламав її за спину і стиснув зап’ястя з такою силою, що він зіщулився від болю й випустив зброю. За мить обидві його руки вже були стягнуті ременем від мішечка з кулями, що висів у нього ж на поясі.
— Тисяча чортів! — вигукнув він, збитий з пантелику моїм раптовим нападом.
— Наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше: на цьому Богом забутому лузі можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути, — пожартував я.
Я підняв із землі його ніж і рушницю, які незнайомець сам відклав убік, поки оглядав мертвих індіанців, а тоді відніс зброю на безпечну відстань і повернувся до мого бранця. Мисливець зрозумів, що він у моїх руках, тож відчайдушно намагався звільнити руки, але ремінь не піддавався. Від зусилля кров йому прилила до обличчя, він звивався, проте марно.
— Заспокойтеся, сер, — порадив я йому. — Ви залишитеся зв’язаним, аж доки я сам не звільню вас. Просто хочу довести вам, що писака звик розмовляти з людьми так, як вони розмовляють із ним. Я не образив вас ні словом, ні ділом, а ви схопилися за ніж і погрожували мені, тому за законами прерії заслуговуєте на те покарання, яке я сам виберу для вас. Ніхто з вестменів не посміє дорікнути мені надмірною жорстокістю, якщо я запхну між ваші ребра десять дюймів сталі, як хотіли це зробити зі мною ви.
— Бийте! — відповів він похмуро, не намагаючись виправдовуватися або просити про порятунок. — Швидше вбийте мене, поки я не помер від сорому через те, що я, Святе Вухо, серед білого дня дозволив схопити себе, а сам навіть не зумів залишити супротивникові, одному-єдиному супротивникові, хоч кілька подряпин на пам’ять. Святе Вухо поводився, як хлопчисько, і заслуговує на смерть!
— Святе Вухо? Вас звати Святе Вухо?! — здивувався я.
Я багато, неймовірно багато чув про цього знаменитого вестмена, але мені жодного разу не траплялося зустрічати його. Він уникав товариства інших людей, вважаючи їх негідними своєї дружби. Він ніколи не полював у компанії, подорожував сам, про нього розповідали найнеймовірніші історії. Багато років тому індіанці племені навахо позбавили його вух, і відтоді всі забули його справжнє ім’я, натомість дали йому прізвисько, під яким він прославився. Він промовчав у відповідь на моє запитання, і аж коли я кілька разів повторив його, він відповів:
— Нехай вас не обходить моє ім’я. Якщо воно погане, то не варто його й згадувати, а якщо хороше, то не варт паплюжити його цією безнадійною ситуацією.
Я підійшов до нього і розв’язав руки.
— Ось ваша зброя, — сказав я, подаючи йому ніж і рушницю. — Ви можете йти звідси куди захочете.
— Ви жартуєте? Хіба я можу залишити тут свою поразку? Адже всі скажуть, що якийсь ґрінгорн переміг Святе Вухо. Ще якби це був хтось зі справжніх чоловіків, наприклад Віннету, Довгий Галлер чи мисливець старий Вогняна Рука, тоді інша річ, було б не соромно.