— Якби ми знайшли хоч найменший слід, я припустив би, що один із них підслухав нас, — говорив Капітан. — Але слідів немає. Куди ж тоді, чорт забирай, подівся мій пістолет? Невже я загубив його вранці дорогою і не помітив цього, коли знімав пояс? Гоблін, ти справді бачив усіх чотирьох?
— Як зараз бачу вас, Капітане. Троє білих і негр, а поруч паслися коні. Один кінь більше схожий на безрогу козу.
— Це стара шкапа Святого Вуха. Вона не менш відома, ніж її господар. Сподіваюся, вони тебе не помітили?
— Ні. Ми з Вільямсом під’їхали до них на безпечну відстань, а потім я підповз ближче і все роздивився.
Учень Флорімона виявився розумним і обережним, не забув науки старого вестмена і вислав розвідку до нашого табору. На щастя, на той момент я вже повернувся.
— Тоді все має бути тут! Вільямс утомився, тому нехай залишиться в таборі, а ти, Гобліне, станеш на варті біля стежки. Всі решта вперед!
У тьмяних відблисках багаття я побачив, як піднялася завіса, відкриваючи прохід, і дев’ятнадцять озброєних до зубів розбійників вийшли зі сховку, залишивши на місці лише двох. Вони ще навіть не пройшли по стежці, коли я вже лежав біля Сема.
— Що там, Чарлі? Мені здалося, що вони пішли?
— Так. Залишилися тільки вартовий біля стежки і Вільямс. У Вільямса немає зброї, а у вартового — рушниця в руці. Нам краще трохи зачекати — раптом хтось щось забуде й повернеться. Але готуймося до нападу! Бернарде, Бобе, залишайтеся тут, поки ми з Семом не повернемося по вас.
Ми з Семом залягли в кущах біля стежки, терпляче вичікуючи. Минуло хвилин десять — розбійники не поверталися. Не підозрюючи про небезпеку, по стежці повільно йшов вартовий. Коли він підійшов до нас, Сем скочив на ноги і схопив його за горло, а я стягнув з бідолахи куртку, відірвав рукав і заштовхав його розбійникові в рот. За мить він лежав у колючих кущах зі зв’язаними руками й ногами.
— Уперед! — скомандував я.
Не криючись, ми пішли стежкою, розсунули завісу зі зрізаних гілок хмелю й вийшли на галявину. Вільямс сидів біля багаття спиною до нас і тримав над вогнем шматок м’яса. Я підійшов до нього впритул, але він мене не зауважив.
— Тримайте м’ясо вище, містере Вільямсе, щоб не пригоріло, — сказав я.
Від несподіванки він здригнувся, повернувся на звук голосу і завмер на місці.
— Добрий вечір! Я мало не забув привітатися, а з джентльменом вашого рівня завжди слід поводитися якомога ввічливіше.
— Вби… Вбивча Рука, — насилу витиснув із себе він. — Чого вам тут треба?
— Чого мені треба, Вільямсе? Хотів повернути Капітанові пістолет, який позичив у нього, поки ви розповідали про зустріч із нами.
Вільямс повільно підтягнув до себе ноги, немов готуючись до стрибка і перевіряючи, чи зможе дотягнутися до рушниці, але та лежала надто далеко, поруч був лише ніж.
— Сидіть спокійно, Вільямсе, за кожен зайвий рух ви можете заплатити життям. По-перше, пістолет вашого Капітана заряджений, а по-друге, якщо озирнетеся, то побачите, що я тут не один.
Вільямс повернув голову й побачив просто перед собою дуло Семової рушниці.
— Чорт! Мені кінець!
— Можливо, ще не кінець, якщо будете поводитися чесно і зробите все, що я скажу. Бернарде, Бобе, ідіть сюди! — голосно покликав я.
За мить поряд зі мною стояли негр і молодий ювелір.
— Бобе, там, на сідлі, висить ласó, принеси його і зв’яжи цього чоловіка.
— Тисяча чортів! Живим ви мене не візьмете ще раз! — скрикнув Вільямс, вихопив ніж і встромив його собі в груди.
— Боже, прости йому всі гріхи, — сказав я.
— На його сумлінні понад сто життів, — похмуро вимовив Сем. — Ще ніколи удар ножем не був таким доречним.
— Він сам себе засудив, і сам виконав вирок. Слава Богу, нам тепер не доведеться цього робити.
Ми послали Боба по вартового, залишеного в кущах біля стежки, і незабаром Гоблін уже лежав біля наших ніг. Я вийняв кляп з його рота, він глибоко зітхнув, сів і злякано втупився в мертве тіло Вільямса.
— Те саме буде і з тобою, якщо не розповіси нам усе, що знаєш.
— Я все скажу! — пообіцяв переляканий бранець.
— Тоді за порядком. Де заховане золото?