Вітер підхоплює квітковий пилок та насіння й перекидає їх через гірські хребти та вершини, завдяки чому в долинах і на луках буяє рослинність. Чорні та бурі ведмеді блукають там, нагулюючи жир перед холодною зимою, яку проводять у затишних барлогах. Стада бізонів, які налічують кілька сотень голів, із тупотом протискаються крізь вузькі проходи і кочують у пошуках нових пасовищ. Тут же час від часу з’являються білі й постаті червоношкірих, такі ж дикі, як ті простори, і коли вони зникають, то ніхто не знає, що з ними сталося, бо скелі мовчать, мовчить і ліс, а людина досі не розуміє мови звірів.
Іноді сюди приїде відчайдушний мисливець, який покладається лише на себе самого й на свою рушницю, часом тут знаходить притулок утікач, який переховується від кари за свої злочини, крадеться індіанець, який вийшов на стежку війни проти всього світу, тому що весь світ — і білих, і червоношкірих — оголосив його поза законом. Тут із-за кущів може раптово з’явитися хутряна шапка білого мисливця, крислате сомбреро мексиканця або схожа на шолом, зав’язана вузлом на маківці чорна грива індіанця.
Чого треба тут кожному з них, що привело їх у ці недоступні місця? Відповідь завжди одна — ворожнеча з людьми і боротьба за існування. Однак вижити тут так важко, що іноді здається: життя не варте тих зусиль, яких доводиться докладати, щоб його зберегти.
Внизу по рівнині проходить межа між володіннями апачів і команчів, там вершаться справжні подвиги, про які мовчить історія. Часом після кровопролитного бою не один переможений, а цілі їхні загони змушені шукати порятунку в цих неприступних горах, де чекає на них новий бій не на життя, а на смерть, і тут уже — з силами природи, перемогти які значно важче, ніж супротивників із плоті і крові.
Ріо-Пекос починається в горах Сьєрра-Хуманес і спочатку тече на південний схід, а потім, пробившись через Сьєрра-Ріанка, повертає на південь. Оминувши гори, річка описує величезну дугу на захід; праворуч і ліворуч від неї височіють гори, але вздовж берегів тягнеться десь широка, а десь вужча смуга прерії, яка зникає в густому пралісі біля підніжжя гір.
Важко знайти небезпечніше місце. Гори стоять тут суцільною стіною, ущелина або каньйон трапляються вкрай рідко, тому той, хто не хоче зустрітися з ворогом, ніяк не може обійти таке місце стороною. Звичайно, можна кинути коня і, ризикуючи зламати собі шию, сховатися серед стрімких скель, але людину без коня чекає в цих краях неминуча смерть.
Отже, ми їхали долиною Пекос. Я бував там і раніше, але тоді я подорожував у більшій і досвідченішій компанії воїнів. Тепер же нас було всього четверо, та ще й доводилося постійно стежити за бранцем. Хоча він і поводився слухняно, довіряти йому однаково не можна було. Сем їхав попереду, ми з Бобом і бранцем — посередині, а Бернард Маршалл — останнім. Бернард показав себе під час цієї поїздки цілком добрим вершником.
Був ранок середини серпня, і сонце вже піднялося над гірськими вершинами. Але воно не надто сильно гріло і ховалося за горами відразу по полудні. Ночі були доволі холодними, а ранки — вологими і свіжими, тож ми мерзлякувато куталися в ковдри. Протягом дня Гоблін їхав між нами, а на ніч ми його зв’язували, він відповідав власним життям за правдивість своїх слів.
— Чи далеко ще до Скеттл-Пік і Хед-Пік? — запитав мене Маршалл.
— Ми могли б уже завтра бути там. Але Гоблін стверджує, що долина зі схованкою лежить правіше.
— А чи не краще було би спочатку поїхати в гори й відшукати там Фреда Морґана?
— Було би не дуже мудро перестрітися з ним віч-на-віч. Цей негідник досвідчений і може помітити нас. Сьогодні чотирнадцяте серпня, і думаю, що Патрік поїхав у долину, де на нього чекатиме батько. Ясна річ, Патрік може випереджати нас на кілька годин, і ми швидше наздоженемо його, ніж батька.
— Стійте! — вигукнув раптом Сем. — Бачите цю гілку на землі? Листя на ній ще зовсім зелене. Схоже, хтось проїхав тут і зовсім недавно зламав її.
Ми під’їхали ближче і спíшилися. Сем підняв гілку, покрутив її в руках і простягнув мені.
— Глянь на неї, Чарлі.
— Готовий заприсягтися, що її зламали не пізніше ніж годину тому.
— Я теж так думаю.
Я уважно оглянув землю.
— Тут пройшли двоє. Дивись.
У моїй кишені лежали дві палички такої самої довжини, як і сліди тих, кого ми переслідували. Я дістав їх і приклав до відбитків, які можна було роздивитися у траві.