— Це вони. Далі їхати не можна, Семе.
— Маєш рацію! Патрік не повинен зауважити, що хтось його переслідує. Але якщо вже негідники зійшли тут із коней — то зробили вони це з якоюсь метою. Бачиш: он там стояли їхні коні і копитами зґрасували пісок. А людські сліди ведуть далі в ліс. Підемо подивимося, чому Патріка потягнуло на лісові прогулянки.
Ми наказали іншим чекати нас на узліссі, а самі пішли по сліду. Ми йшли доволі довго, а потім Сем, який був попереду, раптом зупинився. Просто перед ним були сліди на землі і зрізані купки моху. Ми підняли їх.
— Кирка! — вигукнув Сем.
Під мохом виднівся чіткий відбиток інструмента.
— Справді! — здивовано погодився з ним я. — Тут лежала кирка.
— Вони забрали її з собою. Але звідки вона тут взялася?
— По-моєму, все дуже просто. Після того, як Капітан і Лейтенант зарили свій скарб у долині, вони сховали кирку тут, щоб вона не заважала їм у дорозі. Напевно, десь тут на деревах є позначки, за якими легко знайти цей сховок. А кирка знадобиться негідникам, коли вони повернуться по гроші.
Я поклав на місце мох і оглянув дерева — на двох стовбурах сосен справа і зліва справді були зарубки одна понад іншою. А крім того, на деревах були зламані по три нижні гілки.
— Що скажеш, Чарлі? — запитав мене Сем.
— Те саме, що й ти або хто завгодно інший. Тут не складно здогадатися. Патрік справді зібрався в долину.
— Ми повинні випередити його. Лишилося тільки з’ясувати: чи він відразу туди піде, чи буде чекати батька.
— Зараз ми все з’ясуємо.
Я повернувся до Гобліна:
— Чи далеко ще до місця, де дорога до долини відходить від річки?
— Ні, не більше ніж дві години, якщо я правильно все пригадую.
— Тоді їдьмо! Ми підемо по його сліду і все зрозуміємо. Якщо Патрік відразу поверне в долину, — значить, він поспішає добратися до скарбів; а якщо ж поїде прямо — то вирішив спочатку зустрітися з батьком. Зважаючи на його поведінку, будемо діяти і ми. Треба визнати, що вони провели тут трохи часу, бо він випереджає нас десь на годину. Через це, мабуть, краще трохи перепочити. Оскільки він не поспішає, то на це точно є причина. Якщо ми під’їдемо надто близько, він може нас зауважити.
— Ти все правильно кажеш, Чарлі, тож залишімося тут. Але не будемо такими ж необережними, як Патрік, і не залишимо коней пастися на відкритому місці. Сховаємо коней у заростях, а самі чимось підживимося. Особисто я ще від світанку нічого не їв.
Ми так і зробили. Але щойно ми сіли, як Гоблін раптом тихо скрикнув:
— Подивіться туди, у долину! Мені здалося, там щось блиснуло на сонці. Може, це наконечник списа.
— Це неможливо! — заперечив Сем. — Як можна з такої відстані помітити наконечник списа?
— Іноді можна, Семе, — втрутився я, — якщо око випадково гляне на потрібне місце, то цілком можна. Особливо якщо це команчі — у їхніх списів широкі залізні наконечники. А це означає…
І тут я замовк, бо теж помітив дивний відблиск над яром.
— Без сумніву, це індіанці. Слава Богу, ми встигли сховати коней. Якби ми поїхали далі, вони точно помітили б нас, адже сонце світило нам в очі.
Я дістав підзорну трубу і подивився на яр. Те, що я там побачив, викликало в мене тривогу.
— Подивися, Семе, — сказав я, простягаючи підзорну трубу Священному Вуху. — Їх там сотні півтори, не менше.
Сем глянув у підзорну трубу і передав її Бернардові.
— Подивіться й ви на цих червоношкірих, містере Маршалле. Ви колись мали справу з команчами?
— Ніколи. А ви впевнені, що це команчі?
— Так. Звичайно, в цих місцях можна зустріти й апачів, але в них зовсім інші зачіски. Зверніть також увагу на обличчя: вони розмальовані червоними і блакитними смугами. Це ознака того, що команчі відкопали сокиру війни. Тому вони до блиску відшліфували наконечники списів і набили сагайдаки отруйними стрілами, на які мені сьогодні зовсім не хочеться напоротися. Чарлі, — звернувся він до мене, — а якщо вони поїдуть у наш бік?
— Вони точно помітять нас.
— Якби тільки можна було зараз повернутися й забрати гілку, а також заховати всі наші сліди! Але це вже неможливо!
— Це не допоможе нам, Семе. Червоношкірі обов’язково побачать наші сліди біля річки, підуть за ними і знайдуть нас.
— Я знаю, але ми тим часом встигнемо втекти звідси.
— Твоя правда, так ми виграємо час. Спробуємо замести сліди коней на узліссі, не виходячи зі сховку.
Позаду мене стояла засохла тоненька ялинка. Я зрізав її під корінь і підтягнув за її допомогою зрізані гілки до себе, а потім потряс нею над відбитками кінських копит. Суха хвоя посипалася на землю і прикрила сліди. Тепер тільки дуже досвідчене око змогло би роздивитися їх.