Мені стало шкода старого вестмена: мій удар вразив його в саме серце. Тепер слід було втішити його, тим більше, що його поважали й навіть побоювалися як білі, так і червоношкірі мешканці прерії.
— Невже ви справді думаєте, що ґрінгорнові вдалося б здолати вас?
— А хто ж ви, коли не ґрінгорн? Костюм у вас ніби щойно з магазину, зброя блищить, наче на маскарад зібралися! Але ви молодець, не даєте себе скривдити!
Я підняв з землі камінчик завбільшки з долар, жбурнув його вгору, а коли він завис у повітрі там, де сила кидання врівноважується земним тяжінням, я підняв штуцер і вистрілив. На землю посипалися уламки.
Сотні разів я вправлявся, щоб домогтися такої майстерності у стрільбі. Взагалі-то це було не так і складно. Але вестмен був вражений.
— Боже! Ось це постріл! Вам завжди так вдається?
— Дев’ятнадцять разів із двадцяти.
— Ви — найкращий стрілець у прерії! Як мені вас називати?
— Вбивча Рука.
— Не може бути! Старий Вбивча Рука, судячи з розповідей, значно старший за вас, інакше його не назвали б так.
— Ви забули, що слово «старий» не завжди свідчить про похилий вік.
— Звичайно, ваша правда, але… зрозумійте мене правильно, сер, Вбивча Рука якось потрапив у лапи ведмедеві ґрізлі, який здер йому шкіру на спині, і хоч потім той шматок м’яса таки вбили, але в мисливця… тобто у вас, сер, мали б лишитися шрами на спині і на боках…
Я розстебнув куртку, потім сорочку, а тоді сказав:
— Дивіться!
— Тисяча чортів! Він добряче вас шкрябонув! Либонь всі ребра світилися, як у скелета!
— Майже. Це сталося на березі Ред-Рівер[6]. Я провалявся два тижні з моторошною раною біля туші ведмедя і сподівався вже тільки на Бога, коли мене знайшов Віннету, вождь апачів. Ви щойно називали його ім’я.
— Ну тоді ви справді Вбивча Рука! Але це ще гірше! Тепер ви подумаєте, що Святе Вухо — цілковитий придурок!
— Ні, не подумаю. Вас збив на помилку мій костюм, і ви подумали, що я ґрінгорн. А від новачка ви не сподівалися такого прийому. По-іншому я не зміг би захопити вас зненацька.
— Не втішайте мене! Адже я був готовий до відсічі, просто небагато є людей, яких Бог наділив такою силою. Бути переможеним вами не соромно. Моє справжнє ім’я — Сем Гаверфілд. Називайте мене просто Сем.
— А мене друзі називають Чарлі. Ось вам моя рука.
— З радістю потисну її, сер. Старий Сем не простягає руку першому-ліпшому, але вам… Моя рука до ваших послуг. Тільки прошу, не розчавіть, вона мені ще знадобиться.
— Не бійтеся, Семе, я обережно. Сподіваюся, ваша рука ще не раз стане в пригоді мені, власне, як і моя — вам. Але дозвольте ще раз запитати: звідки та куди прямуєте?
— Я їду з Канади, де провів кілька місяців у товаристві лісорубів, а тепер прямую до Техасу, а звідти — до Мексики, де, як кажуть, розвелося так багато всякої наволочі, що просто серце радіє. Якщо люди не брешуть, там на кожному кроці можна напоротися на чийсь ніж або дістати кулю.
— Це мені по дорозі. Я зібрався в Техас, а звідти — до Каліфорнії. Але, оскільки мені байдуже, яким шляхом туди добиратися, можу зазирнути і в Мексику. Дозвольте скласти вам компанію?
— Таке питаєте, сер! Ну звичайно, ще й радий буду. Ви ж уже побували на Півдні, а саме такий супутник мені й потрібен. Але… вибачте, сер, за надмірну цікавість, ви й справді пишете книги?
— Так, пишу.
— Гм-м! Якщо сам Вбивча Рука взявся писати книги, отже, це не зовсім те, що я думав. Однак скажу відверто, я радше волів би потрапити до ведмедя в барліг, ніж узяти в руки перо і вмочити його в чорнильницю. За все своє життя я не зумів вивести на папері жодного слова. Але повернімося до наших справ: поясніть мені, звідки тут узялися індіанці. Я впізнав сіу-оґлала, а з ними треба бути дуже обережним.
Я розповів йому історію нашого маленького загону.
— Гм, — сказав на це Сем. — Затримуватися нам тут не варто. Вчора вдень я натрапив на сліди загону приблизно з шістдесяти коней. Стільки червоношкірих — це не жарт. Напевно, ці четверо були з їхньої компанії і виїхали на розвідку. Ви коли-небудь бували в цих місцях?
— Ні.
— Миль за тридцять звідси прерія переходить у суцільну рівнину, а ще через десять миль далі на захід можна знайти воду. Мені здається, індіанці поїдуть туди, щоб напоїти коней. Ми, звичайно ж, намагатимемося не перестрітися з ними, тому нам краще повернути на південь, хоч так ми лише завтра після обіду дістанемося до води. Та коли рушити в дорогу негайно, то до вечора можна дістатися до Західної залізниці. А якщо ми приїдемо вчасно, то зможемо навіть мати насолоду побачити потяг, який проїде повз нас.
6
Власні назви та історичні факти, які вже були коментовані у першій та другій частинах, вдруге не коментуватимуться.