Вітер дув з південного сходу, але я не надто злякався, коли раптом почув кінське іржання, адже я рухався назустріч вітру, і коні не могли почути мого запаху. Я підповз ближче й нарешті міг побачити все, що мене цікавило, та знову відповзти назад. Переді мною на галявині стояло близько шістдесяти коней, на кожному, крім двох, була індіанська збруя. З коней зняли сідла, мабуть, щоб використовувати їх як підставки під голову або як сидіння у розташованому неподалік таборі. Коней охороняли двоє вартових. В одного з них, ще майже дитини, я побачив на ногах чоботи з телячої шкіри, я був переконаний, що раніше вони належали вбитому, який лежав у кущах цілковито оголений, а його одяг і всі речі розділили між собою убивці. Отже, хлопець належав до тих чотирьох, чий слід привів мене сюди.
Індіанці часто спілкуються з білими, не знаючи їхньої мови. Через це утворилося щось на зразок мови жестів, яку вони використовують. Кожен, хто збирається на Дикий Захід, повинен розуміти ці знаки. Червоношкірі часто послуговуються жестами, навіть коли спілкуються між собою, ніби підкріпляючи таким чином свої слова. Так само поводяться й емоційні білі. Обидва охоронці спілкувалися, і тема розмови, здається, дуже їх цікавила, тож вони енергійно жестикулювали і вигукували різні слова. Хоч я не почув жодного з них, жести були досить промовисті. Вони махали руками так, наче розбивали рейки, натягували луки, ніби пускали стріли, зображали жестами вогонь і коня, що могло означати лише паротяг, який індіанці називають вогняним конем. Я довідався все, що хотів, і вирушив назад, старанно приховуючи сліди.
Отже, поки я дістався до свого коня, минуло чимало часу. А в нього вже з’явилося товариство — поряд паслася кобила Сема. А сам Сем розташувався неподалік і жував в’ялене м’ясо.
— Скільки їх там, Чарлі? — запитав він.
— Кого?
— Індіанців.
— Звідки ви знаєте про індіанців?
— Невже ви вважаєте Святе Вухо ґрінгорном, як він вас раніше? Ви тут дечого не взяли до уваги.
Він сміявся доволі голосно, без остраху, що його почують. Це нагадало мені сміх Сема Гоукенса, коли той відчував свою перевагу.
— Що ж саме я не взяв до уваги, Семе?
— Невже я повинен щось пояснювати Вбивчій Руці? Скажіть-но мені, що б ви зробили, якби прибули сюди на зустріч із другом, а замість нього побачили біля коня молоток?
— Я ліг би на траву й чекав його повернення.
— Справді? Але я в це ніколи не повірю. Вас не було, коли я приїхав, і з вами могло щось трапитися, тож я пішов назирці.
— А якби ви перешкодили мені? А крім того, ви вже мали би збагнути, що я без потреби не наражаю себе на небезпеку. Як далеко ви дійшли слідом за мною?
— Аж до того місця, де ви знайшли того бідаку, якого вбили індіанці. Я знав, що ви неподалік, тому міг рухатися швидше. Я оглянув мерця і зрозумів, що ви пішли прошпигувати за індіанцями, тож повернувся сюди і чекав тут. Отже, скільки ви їх там нарахували?
— Приблизно шістдесят.
— Отже, це той самий загін, чиї сліди я бачив учора. Я правильно зрозумів: вони відкопали сокиру війни?
— Так.
— Вони надовго сюди?
— Щойно розсідлали коней.
— Чорт! То в них тут якісь плани. Ви зауважили щось підозріле?
— Мені здається, що вони збираються розібрати рейки, щоб потяг зійшов з колії, а потім пограбувати пасажирів.
— Ви здуріли, Чарлі? Це ж дуже небезпечно для пасажирів! Звідки ви це знаєте?
— Я підслухав їх.
— Ви розумієте мову оґлала?
— Розумію, але цього разу мені вона й не знадобилася. Вартові біля коней надто зрозуміло спілкувалися жестами.
— А ви не помилилися? Опишіть мені їхні жести.
Я виконав його прохання, і вестмен аж підстрибнув на місці від хвилювання, але швидко опанував себе і знову сів на землю.
— Так, ви все зрозуміли правильно. Тепер ми повинні допомогти пасажирам. Але квапитися не треба, спершу слід усе добре обміркувати. Ви кажете, їх шістдесят. Це прикро, бо в мене залишилося місце тільки для десяти зарубок, а що робити з рештою?
Попри всю поважність нашої ситуації, я ледь стримався від сміху. Замість хвилюватися через те, що нам удвох доведеться битися з шістдесятьма супротивниками, вестмен думав про місце для насічок.
— А скількох ви збираєтеся вбити? — запитав я.
— Ну, цього я ще сам не знаю, але думаю, що не більше ніж двох-трьох, бо індіанці втечуть, коли побачать перед собою двадцять або тридцять білих.
Я зрозумів, що Сем також сподівається на допомогу пасажирів потяга.