– Рятуйте! Ґвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Ґвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Ґвалтопотам!
Так він кричав і миготів п'ятами, аж поки добіг до будиночка Крістофера Робіна.
– Що там скоїлося, Пацю? – спитав Крістофер Робін, який щойно прокинувся і саме збирався вставати з ліжка...
– Рят!.. Ґлавт! – сказав Паць, який так захекався, що ледве міг вимовити слово.– Рятам... Ґвалтам... Слонопотам!
–Де?
– Отам,– сказав Паць, махнувши лапкою.
– Який же він?
– Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такої ніколи не бачив, Крістофере Робіне... Ну, така велика, така велика, як... як не знаю що!.. Ну, як, приміром... приміром... як глек!
– Гаразд,– сказав Крістофер Робін, узуваючи чоботи.– Я мушу на нього подивитися. Ходімо.
Певна річ, із Крістофером Робіном Паць нічого не боявся. І вони пішли...
– Чуєш, чуєш? Це він! – наполохано прошепотів Паць, коли вони наблизились до Ями.
– Та щось нібито чую,– сказав Крістофер Робін.
Вони чули стукіт. То бідолашний Вінні натрапив, зрештою, на якийсь корінь і силкувався розбити глека.
– Он! Он! – прошепотів Паць.– Ой, як страшно! – і він міцно вчепився Крістоферові Робіну за руку.
Та що це?! Крістофер Робін раптом голосно засміявся. Він сміявся, аж за живіт брався... сміявся, аж по землі качався.
І доки він сміявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корінь.
Трах! – глек розлетівся на черепки.
Бах! – і з'явилася голова Вінні-Пуха!
І лише тоді Паць зрозумів, який же він був смішний. І йому стало так соромно, що він чкурнув навпрошки додому й ліг у ліжко, бо в нього й справді заболіла голова.
А Крістофер Робін та Вінні-Пух пішли разом поснідати.
– Ох ти, дурненький мій ведмедику! – сказав Крістофер Робін.– Як же я тебе люблю!
– А я тебе! – сказав Вінні-Пух.
ПРИГОДА ШОСТА,
У якій Іа-Іа на день свого народження одержує два подарунки
Іа-Іа – підстаркуватий сірий ослик – стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.
– Трагічна картина,– сказав він нарешті.– Ось як це зветься: трагічна картина.
Він обернувся й ліниво почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів із двадцять, він перебрів струмок і так само ліниво почвалав назад протилежним берегом проти течії. Навпроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.
– Я так і знав,– зітхнув він.– Із цього боку анітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина – ось як це зветься.
Нараз у заростях папороті щось затріщало і звідти вигулькнув Пух.
– Доброго ранку, Іа,– сказав Пух.
– Доброго ранку, ведмедику Пуше,– невесело сказав Іа.– Якщо він, цей ранок, і справді добрий. А я в цьому сумніваюся,– додав він.
– Чого? Що трапилося?
– Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш.
– Чого всі не можуть? – перепитав Пух, потерши кінчик носа.
– Веселитися, співати-танцювати й таке інше... Під вербою, під рясною...
– А-а, ясно! – сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав:– Під якою вербою?
– Під тією, на якій груші ростуть,– невесело мовив Іа-Іа.– Танки-співанки й таке інше. Я не жаліюся, але так воно і є.
Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувачем, бо в голові в нього, що не кажіть, була тирса.
І через те він про всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:
Це був перший куплет пісеньки. І коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалася йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав ще й другий куплет:
Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета: