– Важко бути хоробрим,– сказав Паць і тихенько зашморгав носом,– коли ти є лише таким Малесеньким Пацем.
Кролик, який тим часом почав щось квапливо писати, на хвильку відірвався від роботи і сказав:
– От саме завдяки тому, що ти такий малесенький, ти скоро будеш у найбільшій пригоді.
Паць так зрадів, що він буде в пригоді, що враз і думати забув про будь-які страхи. А коли Кролик сказав, що Кенги бувають люті лише взимку, а в усі інші пори року вони – Найсумирніші Створіння, Паць ледве міг усидіти на місці, так йому закортіло потрапити в пригоду.
– А як же я? – засмутився Пух.– Виходить, я зовсім не буду в пригоді?
– Не журися, Пуше,– утішив його Паць.– Може, якось іншим разом...
– Без Пуха,– урочисто сказав Кролик, загострюючи олівця,– пригода взагалі буде неможлива.
– Ого! – сказав Паць, силкуючись не показати свого розчарування.
А Пух знову почалапав у куток і гордо сказав собі подумки: "Без мене взагалі неможливо! От я, так я!"
– А тепер слухайте всі! – сказав Кролик, скінчивши писати.
Пух та Паць сіли й приготувалися слухати уважно-уважно – аж роти пороззявляли!
І ось що їм прочитав Кролик:
ПЛАН,
як викрасти Крихітку Ру.
1. По-перше. Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене.
2. Ще найпопершіше. Кенга не зводить очей із Крихітки Ру, якщо він не застебнутий у неї в кишені геть на всі ґудзики.
3. Отже. Якщо ми хочемо викрасти Крихітку Ру, нам треба виграти час, бо Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене (див. параграф 1).
4. Ідея. Якщо Ру вискочить із Кенжиної кишені, а Паць туди вскочить, то Кенга не помітить різниці, бо Паць – це всього лиш Малесенький Паць.
5. Такий самий, як і Крихітка Ру.
6. Але Кенга неодмінно має глянути в інший бік, щоб не помітити, як Паць вскочить до неї в кишеню.
7. Дивись параграф 2.
8. Ще одна ідея. Та коли Пух заговорить до неї і говоритиме дуже переконливо, вона може на мить відвернутися.
9. І тоді я зможу втекти з Ру.
10. Дуже швидко.
11.1 Кенга спочатку нічого не помітить, а помітить уже згодом.
Кролик гордо прочитав усе це вголос, і, коли він закінчив, деякий час усі мовчали. Тільки Паць усе відкривав та закривав рота, але не міг промовити й слова. Нарешті, йому пощастило видушити з себе захриплим голосом:
– А тоді?
– Що тоді?
– Ну, коли Кенга помітить, що то не Ру?
– Тоді ми всі разом скажемо: "Ага!"
– Усі втрьох?
– Еге.
– Ого!
– А що тебе турбує, Пацю?
– Нічого,– сказав Паць.– Якщо ми всі троє скажемо "Ага!", тоді все гаразд... Якщо ми всі троє скажемо "Ага!",– сказав Паць,– тоді я не турбуюся,– додав він.– Але мені б не хотілося казати "Ага!" самому. Бо воно дуже погано вийде... До речі,– поцікавився він,– ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?
– Про зиму?
– Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?
– А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?
– Ні,– сказав Пух.– А що я маю робити?
– Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.
– Ага! А про що говорити?
– Про що хочеш.
– Може, почитати їй вірші чи щось таке?
– Так, так, саме вірші,– сказав Кролик.– Блискуча думка! А тепер – гайда!
І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.
Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.
Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:
"Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому".
І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.
– Добрий день, Кенго! – сказав він.
– Добрий день, Пуше.
– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.
– Привіт, Ру, маленький мій друже!
– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.
Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали "Добрий день" та "Привіт, Ру", а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає...
Отож вони стояли й дивилися.
І Кенга дивилася також...
– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?
– Не дуже,– сказала Кенга.
– Та ну! – сказав Пух.
– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!