– Здоров, Пуше! – сказав Кролик.
– Привіт, Кролику,– відповів замріяний Пух.
– Ти сам придумав цю пісеньку?
– Еге, я її начебто придумав,– сказав Пух.– Не те щоб я умів по-справжньому думати,– додав він скромно,– і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
– Угу,– сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.– Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Ні,– сказав Пух.– Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
– Тигра нам ні до чого.
– Еге, – сказав Пух.– Я й сам так подумав.
– А Паця ти бачив?
– Бачив, – сказав Пух. – Мабуть, він теж ні до чого? – спитав він догідливе.
– Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
– Він бачив мене,– сказав Пух.
Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
– Завдання просте,– сказав він, – треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці?
– А що ж він робить?
– Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
– Можу, – сказав Пух. – Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок – невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
– Так, так,– сказав Кролик,– усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
– Та бач,– сказав Пух,– об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
– А в чверть на дванадцяту?
– Та бач... – почав був знову Пух.
– А о пів на дванадцяту?
– Точно,– сказав Пух.– О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду – бачив, увечері – бачив, перед сніданком – бачив, одразу після сніданку – бачив, а тоді – "Ну, Пуше, до побачення" – і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
– Ото ж бо,– сказав Кролик.– А куди?
– Ну, може, він щось шукає.
– А що? – спитав Кролик.
– Я саме про це й хотів сказати,– мовив Пух. – Мабуть, він шукає отого...
– Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Еге, – сказав Пух. – Когось із них. Якщо його немає на місці.
Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
– Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,– сказав він.
– Ні! – сказав Пух. – Але я стараюся,– додав він покірно.
Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа – фіалки", "Фіалки – Іа",– щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
– Доброго ранку, Іа! – почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
– Завтра,– сказав Іа.– Або післязавтра.
Паць підступив трохи ближче – поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого – розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.