Ісабель Альєнде
Віолета
Ніколасу та Лорі, підпорам моєї старості
Феліпе Берріосу дель Солар, моєму дорогому другові
Tell me, what is it you plan to do
with your one wild and precious life?
Скажи мені, що ти збираєшся робити
з твоїм єдиним шаленим і дорогоцінним життям?
* * *
Любий Каміло!
Пишу ці сторінки з наміром залишити тобі сповідь, бо думаю, що в далекому майбутньому, коли ти будеш старий і зморений нудьгою, можливо, схочеш мене згадати. У тебе зберігаються мої листи, в яких записано все моє життя, але ти мусиш дотриматись обіцянки і спалити їх, коли я помру, бо вони сентиментальні і часто злостиві. Цей короткий виклад замінить те чимале листування.
Люблю тебе, як нікого в цьому світі,
Віолета
Санта-Клара, вересень 2020 р.
Перша частина. Вигнання (1920 — 1940)
1
Я з’явилася на світ у буремну п’ятницю 1920-го морового року. Того дня, коли я народилася, пропало світло, як це часто бувало в грозу, і запалили свічки й гасові лампи, які про всяк випадок завжди тримали під рукою. Моя мати Марія Ґрасія відчула перейми, які так добре знала, бо вже народила п’ятьох дітей, і віддалася стражданню, змирившись із думкою, що приведе на світ іще одного хлопця при допомозі своїх сестер, які не раз зараджували їй в таку критичну мить і не втрачали голови. Родинний лікар уже кілька тижнів без перепочинку працював в одному з польових шпиталів, і їм здавалося нетактовним кликати його заради чогось такого прозаїчного, як пологи. У попередні рази вони могли розраховувати на повитуху, завжди одну і ту саму, але та жінка стала однією з перших жертв інфлюенци, а іншої вони не знали.
Моя мати обраховувала, що все своє доросле життя була вагітною, породіллею або очунювала після викидня. Її старшому синові Хосе Антоніо виповнилося дев’ятнадцять років, цього вона була певна, бо він народився в рік одного з наших найстрашніших землетрусів, який зруйнував пів країни і залишив по собі тисячі мерців, але не пам’ятала точно ні віку інших дітей, ані того, скільки вагітностей не доносила. Кожен викидень на кілька місяців позбавляв її дієздатності, а кожні пологи надовго лишали виснаженою та меланхолійною. Перед заміжжям вона була найгарнішою дебютанткою столиці, стрункою, з незабутнім обличчям із зеленими очима і напівпрозорою церою, та надмір материнства деформував її тіло і вичерпав дух.
В теорії вона любила своїх дітей, але на практиці воліла тримати їх на зручній віддалі, бо енергія цієї ватаги хлопців вносила бойовий розрух в її маленьке жіноче царство. Якось вона зізналася своєму сповіднику, що приречена народжувати хлопців, це наче диявольське прокляття. Як покуту мала цілі два роки щодня проказувати вервичні молитви і зробити значну пожертву на ремонт церкви. Чоловік заборонив їй ще колись сповідатися.
Під наглядом тітки Пілар Торіто, хлопчисько, який робив усіляку чорну роботу в домі, заліз на драбину і прив’язав мотузки, що зберігались у шафі для такої оказії, до двох сталевих гаків, які сам колись забив у стелю. Моя мати, в сорочці, стоячи навколішки і вхопившись руками за мотузку, якийсь час, що здався їй вічним, тужилась, лаючись, як пірат, чого ніколи не робила в інші моменти. Тітка Пія, зігнувшись між її ніг, була готова прийняти новородка перед тим, як він торкнеться землі. Вона вже мала наготовані відвари з кропиви, полину і рути, потрібні після пологів. Ревіння бурі, що билась у віконниці та видирала черепицю з покрівлі, заглушило стогони і довгий фінальний зойк, коли я висунула спочатку голову, а потім тіло, вкрите слизом і кров’ю, яке випорснуло з рук моєї тітки і гепнулося на дерев’яну підлогу.
— Яка ти незграбна, Піє! — крикнула Пілар, піднімаючи мене за ніжку. — Це дівчинка! — додала вона здивовано.
— Не може бути, подивися добре, — знесилено прошепотіла моя мати.
— Кажу ж тобі, сестро, у неї нема цюцюрки, — відказала тітка.
Того вечора мій батько вернувся додому пізно, після того, як повечеряв і зіграв кілька партій у бріску[1] в клубі, і пішов просто до себе в кімнату, щоб зняти одяг і для профілактики прополоскати горло алкоголем перед тим, як привітатися з родиною. Він попросив чарку коньяку в чергової служниці, якій навіть на думку не спало сповістити йому новину, бо вона не звикла розмовляти з господарем, і пішов привітатися з дружиною. Іржавий запах крові попередив його про те, що сталося, перш ніж він переступив поріг. Він застав матір у ліжку, розпашілу, зі змокрілим від поту волоссям, у чистій сорочці, вона відпочивала. Мотузки зі стелі вже прибрали і відра з брудним ганчір’ям теж.