Гадаючи, що я не чую, Джозефіна розповіла Хосе Антоніо, що її дідуся звинуватили у приєднанні до руху чартистів і державній зраді, його повісили, а потім четвертували.
— За кілька років до того йому б, іще живому, розпороли черево, витягнули нутрощі і кастрували, а потім повісили б і розчленували на очах тисяч захоплених глядачів, — пояснила вона безстрасно.
— А ти кажеш, що ми є дикунами, бо ріжемо курей! — вигукнув Хосе Антоніо, нажаханий.
Ці страшні історії снилися мені в нічних кошмарах. А ще вона розповідала моєму братові про англійських суфражисток, які боролись за право голосу для жінок, розплачуючись за це приниженнями, ув’язненням і голодуваннями, які влада припиняла, годуючи їх насильно за допомогою шлангу, який встромляли в горло, пряму кишку чи піхву.
— Вони геройськи витерпіли страшні тортури. Добилися часткового права голосу, але не припиняють боротися, щоб здобути таке саме право, як у чоловіків.
Хосе Антоніо був переконаний, що в нашій країні такого ніколи не буде, бо ніколи не виходив за межі вузького консервативного кола; він не мав жодного уявлення про ті сили, які в ті самі миті визрівали в середньому класі, як ми побачимо пізніше.
Міс Тейлор уникала розмов на такі теми з рештою родини: не хотіла, аби її відправили в Англію.
3
— У неї делікатний шлунок, — діагностувала тітка Пілар, коли міс Тейлор злягла з діареєю наступного дня після свого прибуття.
То була звична напасть іноземців, які захворювали, ледве ковтнувши води, та позаяк майже всі виживали, на це не зважали. Однак у гувернантки так і не виробився імунітет до наших бактерій, і вона два роки боролася з потрясіннями своєї травної системи, лікуючись настоями з кропу і ромашки, які готувала тітка Пія, і таємничими порошками, якими постачав її наш родинний лікар. Гадаю, що їй шкодили десерти зі згущеного молока, свинячі котлети під гострим соусом, кукурудзяні коржі, гарячий шоколад з вершками о п’ятій по обіді та інші харчі, від яких було б невиховано відмовлятися. Але вона стоїчно терпіла свої шлункові кольки, блювоту і проноси, ніколи про них не згадуючи.
Міс Тейлор тихенько слабшала, доки моя родина не втрутилася, налякана тим, що вона втратила вагу і посіріла з лиця. Оглянувши її, лікар прописав їй дієту з рису і курячого бульйону, а ще півчарки портвейну з кількома краплями тинктури з опію двічі на день. Віч-на-віч він сказав моїм батькам, що в пацієнтки в животі є пухлина розміром з апельсин. За його словами, у нашій країні є такі самі добрі хірурги, як найкращі в Європі, але він вважав, що для операції вже запізно і що найгуманніше було б відправити її назад до її родичів. Жити їй залишилося кілька місяців.
Хосе Антоніо випало важке завдання сказати напівправду пацієнтці, яка відразу ж про все здогадалася.
— От халепа, — озвалася міс Тейлор холоднокровно.
Хосе Антоніо повідомив їй, що батько зробить все необхідне для того, аби вона могла вирушити в Лондон першим класом.
— Ти також хочеш мене позбутися? — усміхнулася вона.
— Заради Бога! Ніхто не хоче тебе позбутися, Джозефіно! Єдине, чого ми хочемо — щоб ти не була сама, щоб тебе любили, доглядали... Я поясню ситуацію твоїм родичам.
— Боюся, ви найбільше схожі на родичів, які в мене є, — відказала вона і розповіла йому те, про що ніхто її не питав раніше.
Джозефіна Тейлор і справді внучка ірландця, якого стратили за зраду британської Корони. Але розповідаючи це моєму братові, вона не згадала про те, що її батько був буйним алкоголіком, єдина чеснота якого полягала в тому, що він був нащадком того борця за справедливість. Мати, покинута з дітьми у злиднях, померла молодою. Менших дітей порозпихали по родичах; найстаршого хлопця, якому було одинадцять, відправили на вугільну шахту; а її, дев’ятирічну, в сиротинець при монастирі, де вона відробляла харчі у пральні, яка була головним джерелом прибутків монахинь, сподіваючись, що з’явиться якась добра душа й удочерить її. Вона пояснила моєму братові, в чому полягала геркулесова праця намилювати, вибивати і шкребти, випарювати у велетенських казанах, полоскати, крохмалити і прасувати чужу білизну.