На тих п’ятничних зустрічах з Факундиними тортами я довідалася, що вже кілька десятиріч існує багато жіночих об’єднань, які мають різну мету, і навіть військовий мачизм не зміг їх знищити. Їхня діяльність при диктатурі ускладнилася, але не стала неможливою. Я зблизилася з групами, як боролися за закон про розлучення або за декриміналізацію абортів. До них входили робітниці, жінки середнього класу, спеціалістки, мисткині, інтелектуалки. Я приходила на ці зібрання, аби вчитися, не маючи що внести, доки не знайшла спосіб допомогти.
24
Настав час у цій оповіді нагадати тобі, що 1986 року в моєму житті знову з’явився Гаральд Фіске, норвежець, який спостерігав за птахами. Я бачила його кілька років перед тим, коли він прилетів з Буенос-Айреса, аби розповісти мені, що Хуан Мартін втік від брудної війни і знайшов притулок в Норвегії. Хоча я їздила до Хуана Мартіна кілька разів, та з Гаральдом не бачилася, бо через свою професію дипломата він переїздив з однієї країни в іншу. Наприкінці року він зазвичай надсилав мені поштою вітання з Різдвом — одне з тих сповіщень із домашніми новинами і тріумфальними родинними фотографіями, що їх деякі іноземці розсилають своїм знайомим. У цих колективних розсилках йдеться лише про успіхи, подорожі, народження і весілля, і ніхто не зазнає банкрутства, ніхто не накладає на себе руки, ніхто не розлучається. На щастя, в нас нема цього дурного звичаю. Сповіщення від Гаральда Фіске були навіть гірші, ніж родинні легенди: птахи і ще більше птахів, птахи з Борнео, птахи з Гватемали, птахи з Арктики. Неймовірно, але в Арктиці також є птахи.
Гадаю, я вже розповідала тобі, що той чоловік був закоханий в нашу країну, про яку казав, що вона найгарніша на світі і що в ній є всі краєвиди: місячна пустеля, найвищі гори, кришталево чисті озера, долини із садами й виноградниками, фіорди та льодовики. Йому здавалося, що ми привітні й гостинні, бо він судив про нас своїм романтичним серцем, мало нас знаючи. Врешті, які б на це не були причини, але він вирішив скінчити тут свої дні. Я ніколи цього не розуміла, Каміло, бо якщо можеш легально жити в Норвегії, треба бути божевільним, щоб робити це в нашій країні катастроф. До виходу на пенсію йому лишалося ще кілька років, і він добився, аби його призначили послом в нашу країну, де він планував у найближчому майбутньому піти на спочинок і провести старість. То було завершення, про яке він завжди мріяв. Він купив собі об’єктив, спроможний сфотографувати кондора на найвищій гірській вершині, влаштувався в помешканні з тією простотою лютеранських скандинавів, з якої так кепкує Етельвіна, а потім розшукав мене.
Уже минув рік відтоді, як помер Рой Купер, моє останнє кохання. З його відходом я попрощалася з усіма романтичними ілюзіями, бо не сподівалася, що могла б знову закохатися. Мені не бракувало здоров’я та енергії, жіночі організації дали мені життєву мету, я вчилася і долучалася до спільної справи, почувалася дуже задоволеною своїм життям — і молодою для всього, окрім потрясінь близьких стосунків з чоловіком. Гормони мають значення, Каміло, і в тому віці мої вже відчутно йшли на спад. В іншу епоху чи в іншій культурі, скажімо, в якомусь селі в Калабрії, жінка у шістдесят з гаком років була б старою бабою, вбраною в чорне. Такою я себе й почувала у тому, що стосується сексу — стільки зусиль задля такого короткого задоволення! — але моє марнославство збереглося і я, хоча й утратила інтерес до одягу, фарбувала волосся і носила контактні лінзи. Мені лестило, коли іноді хтось думав, що я твоя мати, а не бабуся.
Гаральд потроху знаходив собі місце в рутині мого життя. Попервах примудрявся часто їздити зі мною на ферму Санта-Клара. Возив мене в своєму «Вольво», бо їхати шосе було так само зручно, як залізницею, і ми спинялися в сільських бістро на узбережжі, де нам подавали найкращі на світі рибу і морепродукти. «В моїй країні їжа з такої самої сировини зовсім позбавлена смаку», — пояснював Гаральд, таким самим реверансом він вшановував ще й наші вина. Я йшла на зустріч з Факундою і жінками з нашої групи, а він йшов на пошуки тих самих птахів, яких уже бачив зі сто разів. Ми зупинялися в готелі в Науелі, який вже не був крихітним містечком часів Вигнання з єдиною вулицею і дерев’яними хатками, він процвітав, у ньому був банк, крамниці, бари, перукарні і навіть якийсь підозрілий масажний салон з азіатськими німфами. Гаральд швидко став моїм найкращим другом і приятелем, ми ходили на симфонічні концерти, гуляли горами, іноді він запрошував мене на одну з тих нудних вечер у посольстві, де я вдавала із себе господиню дому, позаяк він не мав дружини. Я відплачувала тим, що водила його на протести, щоразу чисельніші та зухваліші.