Ти вчився в закритій школі Сан-Ігнасіо, де ченці мали оберігати тебе від тебе самого. Як тобі вдавалося щоразу втекти так, щоб тебе на цьому не піймали? Ти змалку випробовував моє терпіння своїми пустощами — під захистом Етельвіни, яка завжди тебе покривала. Я віддала тебе в закриту школу, бо не могла тебе контролювати, а не тому що хотіла збути тебе з рук, як ти мені докоряв. Схоже, ти забув ті каверзи, які вчиняв. Останньою краплею, яка переповнила чашу, був той випадок, коли ти з приятелем проник у дім, в якому, як ви думали, ніхто не живе, аби його пограбувати. На зустріч вам вийшла жінка з рушницею в руках і заледве не рознесла вам пострілом голови. Що ти хотів, щоб я зробила? Відправила тебе у школу-інтернат, ясна річ. Тілесних покарань уже не застосовували; а шкода, бо тобі пішло б на користь, якби тебе відшмагали по дупі.
Повернімося до Гаральда Фіске. Хто міг уявити, що цей скандинав стане моїм чоловіком. Я часто кажу, що він мій єдиний законний чоловік, бо забуваю, що в молодості була одружена з Фабіаном Шмідтом-Енґлером. Той ветеринар не лишив в моїй душі сліду, я навіть не пам’ятаю, як спала з ним колись, ти ж знаєш, якою вибірковою є пам’ять. Колись я вела лік своїм коротким і таємним романам, записувала імена, дати, обставини і ставила кожному оцінку за десятибальною шкалою за старання, але покинула це робити, бо то був жалюгідний список, який займав в моєму записнику лише дві сторінки.
Ми вже довгенько зустрічалися з Гаральдом кілька разів на тиждень, разом їздили на південь і розважалися на вуличних маніфестаціях, коли Етельвіна почала вбивати мені в голову ідею, що він у мене закоханий.
— Послухай, як тобі таке могло прийти до голови, він значно молодший за мене. Він ніколи ні на що таке мені не натякав.
— Він просто сором’язливий.
— Він не сором’язливий, Етельвіно, він норвежець. В його країні ніхто не переживає вибухів пристрасті, як у твоїх телесеріалах.
— А чому ви його не спитаєте, сеньйоро? Так у нас не буде сумніву і все стане ясно.
— А тобі що до того, Етельвіно?
— Я також живу в цьому домі, еге ж? Я маю право знати, які у вас плани.
— У мене немає планів.
— Але вони можуть бути у сеньйора Гаральда...
Цей сумнів засів мені в голові, тож я почала уважно спостерігати за Гаральдом, шукаючи якихось викривальних ознак. Хто шукає, той знаходить. Мені здавалося, що він використовує будь-який претекст, аби мене торкнутися, що дивиться на мене зі щенячим виразом обличчя, і врешті-решт терпець мені урвався. Коли невдовзі по тому ми сиділи в одній з тих пляжних забігайлівок, про які я вже згадувала, при печеному морському окуні й пляшці білого вина, мені вже було несила зносити непевність.
— Скажи мені, Гаральде, які у тебе щодо мене наміри?
— А що? — спитав він спантеличено.
— Бо мені шістдесят шість років і я думаю про свою старість. Крім того, Етельвіні хочеться це знати.
— Скажи їй, що я сподіваюсь, що ти попросиш моєї руки, — відказав він, підморгнувши.
— Гаральде Фіске, чи бажаєш ти узяти в жони Віолету Вальє? — запропонувала я йому.
— Це залежить. Чи обіцяє ця жінка поважати, слухатись мене і дбати про мене до кінця моїх днів?
— Гаразд, вона принаймні обіцяє про тебе дбати.
Ми підняли келихи за нас і за Етельвіну, щасливі через те, що майбутнє відкривалось перед нами віялом можливостей. В машині, коли ми верталися назад, він узяв мене за руку і всю дорогу наспівував, тоді як я зі страхом уявляла собі мить, коли мені доведеться перед ним роздягнутися. Я зроду не ходила в спортзал, м’язи в мене на руках обвисли, виросло пузо, а груди опустилися до колін. Утім, та мить настала не так скоро, як я припускала, бо вдома на мене чекала погана звістка.
Ми застали директора школи, який втішав Етельвіну, яка схлипувала через те, що арештували світло її очей. Це не вперше директор сповіщав про твої каверзи; раніше він пригрозив мені, що вижене тебе зі школи, коли ти наклав купу на черепаху, що була шкільним талісманом, або коли, наче павук, видерся на фасад Центрального банку і повис на флагштоку, а пожежникам довелось тебе звідти знімати. Та цього разу було щось значно серйозніше.
— Каміло знову втік зі школи, і патруль застав його за малюванням лозунгів проти диктатури. З ним були інші два хлопці, але вони не наші учні. Вони втекли, але вашого онука піймали з балончиком аерозольної фарби в руках. Ми намагаємося дізнатися, куди його забрали, сеньйоро Віолето, і скоро матимемо якусь інформацію, — сказав мені директор.