То було востаннє, коли я щось чула про Фабіана, доки у 2000 році він не помер і я прочитала його некролог в газеті. У нього залишилась дружина, дві доньки та кілька внуків. Мені розповідали, що доньки були усиновлені, бо з другою дружиною він також не мав нащадків. Я рада, що він зміг створити родину, якої не міг мати зі мною.
Хуан Мартін приїхав з дружиною і моїми внуками, аби відсвяткувати політичні зміни. Ганебного чорного списку вже не існувало. Він планував залишитися на місяць, поїхати на північ і на південь, скористатися з найкращих туристичних пропозицій, але не минуло й двох тижнів, коли він зрозумів, що його місце вже не тут і знайшов привід, аби вернутися в Норвегію. Багато років він почувався там іноземцем, але йому вистачило цих двох тижнів, аби зцілитися від ностальгії, тієї хвороби вигнанців, й остаточно пустити коріння в місці, яке його прихистило, коли його підвела батьківщина. Відтоді він навідувався до нас лічені рази і завжди сам. Гадаю, на його дружину і дітей ця країна не справила такого доброго враження, як на Гаральда Фіске.
Моє життя також змінилося в ті роки, я увійшла в інший відтинок моєї стежки. Як казав у своєму вірші Антоніо Мачадо: «дороги нема, її прокладаєш йдучи», однак я не прокладала шляху, а спотикаючись ходила вузькими і звивистими стежками, які часто зникали й губилися в гущавині. Шляху як такого не було. У свій восьмий десяток я увійшла з легкою душею, вільною від матеріальних пут і з новим коханням.
Гаральд Фіске був ідеальним товаришем для цього етапу, і можу тобі сказати із повним знанням справи, що під старість можна закохатися так само сильно й пристрасно, як замолоду. Єдина відмінність полягає в тому, що є відчуття невідкладності: не можна витрачати час на дурниці. Гаральда я кохала без ревнощів, сварок, нетерпіння, нетерпимості та інших недоречностей, які псують стосунки. Його кохання до мене було спокійним, цілком відмінним від постійної драми, яку я переживала з Хуліаном Браво. Коли він пішов на спочинок з дипломатичної служби, ми перебралися у Сакраменто, де могли жити спокійно і часто навідуватися на ферму, щоб подихати свіжим повітрям. Після смерті Факунди за помістям гляділа її донька Нарсіса. Столичний дім я здала в оренду і більше ніколи в ньому не жила, тож мені не було дуже боляче, коли його зруйнував землетрус. На щастя, квартиранти поїхали у відпустку і ніхто не опинився під завалами.
У Сакраменто я купила старий дім, аби Гаральд мав чим зайнятися, направляючи його численні вади. Він виріс, допомагаючи своєму батькові і дідові в родинній столярні; відразу після школи працював зварником на корабельні, а його хобі, окрім птахів, були слюсарно-водопровідні роботи. Він міг годинами лежати під кухонною раковиною. На електриці розумівся мало, але імпровізував і лише раз його мало не вбило струмом. Він гордився своїми мозолистими руками, обламаними нігтями і потрісканою й почервонілою шкірою — «робочі руки, чесні руки», казав він.
З поверненням демократії кілька жіночих груп, яким допомагала моя фундація, скинули мачистський тягар військової ментальності, розцвіли й існують досі. Завдяки ним нині стало можливим розлучення й узаконено аборт. Ми справді рухаємося вперед, але наче рак: два кроки вперед і крок назад.
Фундація нарешті знайшла свою місію. Раніше вона розподіляла гроші без стратегії, доки я не зуміла надати їй спрямування, яке вона має відтоді та, сподіваюсь, матиме і після моєї смерті: боротися проти домашнього насильства. На це мене надихнула молода жінка на ім’я Сусана, молодша сестра Етельвіни. Ти знаєш, про кого я кажу, Каміло.
Замолоду Нарсіса, донька Факунди, народила кількох дітей від різних чоловіків, яких віддавала на виховання своїй матері, поки сама віялася з новим коханцем. Вона саме була з одним із них, коли стався військовий переворот і два чи три місяці від неї не було ні слуху, ні духу. Вона вернулася сама і вагітна, як це траплялося раніше не раз, і коли прийшла пора, народила доньку Сусану. Я не раз бачила на фермі цю дівчинку, яка росла під опікою бабусі, в оточенні старших братів і сестер. Допіру їй сповнилося шістнадцять років, як вона перебралася з одним поліцейським в містечко за тридцять кілометрів від Науеля; звістки про неї я одержувала лише від Факунди. Та розповідала мені, що її онука живе погано, бо той тип безпробудно п’є і б’є її. Їй було приблизно вісімнадцять років і вже бракувало кількох зубів через побої.
Одного дня у Санта-Клару прийшла якась жінка з немовлям на руках і малям, яке ледве дибало, і залишила їх на піклування Факунди і Нарсіси. То були діти Сусани, яка перебувала в лікарні зі зламаною рукою і ребрами. У нападі шалу чоловік накинувся на неї із ременем і копняками. Не вперше Сусана опинялася в лікарні. Того тижня я була на фермі, коли та жінка розповіла нам про те, що сталося. Вона сказала, що, почувши лемент, гукнула сусідок, які притьмом прибігли на порятунок Сусани, озброєні пательнями і держаками від мітел.