Того 1993 року, перед тим, як вирушити в Норвегію, я сповнила обітницю, яку дала падре Хуану Кірозі, коли тебе затримали за вандалізм щодо Монументу рятівників Батьківщини, який тепер називається Монументом Свободи, і яку я відкладала з року в рік. Тоді, вклякнувши, я пообіцяла святому, що якщо мій внук повернеться живий, я пішки пройду значну частину Шляху Святого Якова. Я мусила зробити це сама, тож Гаральд скористався нагодою, аби поїхати на Амазонку, поки я мандрувала в Іспанію. В мої сімдесят три роки я була однією з найстарших паломниць у пілігримці між Овьєдо і Сантьяго, але шістнадцять днів твердо йшла пішки з патерицею і рюкзаком на плечах. То були дні виснаження й радості, незабутніх пейзажів, емоційних зустрічей з іншими подорожніми і духовних рефлексій. Я переглянула усе своє життя і, прибувши нарешті в собор Сантьяго-де-Компостела, мала певність, що смерть є порогом іншої форми буття. Душа його долає.
То була перша з багатьох моїх рефлексій щодо віри, Каміло.
Ти повернувся з Норвегії раніше, ніж ми сподівалися, без жодного бажання вернутися в університет, але з твердим наміром розпочати новіціат — супроти моєї волі, бо ні мені, ні будь-кому, хто тебе знав, не могло прийти до голови, що ти обереш цей тернистий шлях.
— Це не покликання, це примха! — кричала я тобі.
Відтоді ти згадував мені про це зі сто разів. Я була готова піти до провінціала, чи хто там за головного в єзуїтів, і сказати йому, що я про все це думаю, але Гаральд з Етельвіною мене не пустили. Тобі мало виповнитися двадцять два роки, і їм здавалося, що негоже бабусі втручатися у твої справи.
— Не хвилюйтеся за Каміло, пані, надовго він у панотців не затримається, його точно виженуть через невихованість, — втішила мене Етельвіна.
Але, як ми знаємо, цього не сталося. Тебе чекали чотирнадцять років навчання й приготування — і життя у священстві.
Єдиний спосіб, в який я можу пояснити собі твою духовну трансформацію, Каміло, це перечитуючи те, що ти написав мені кілька років по тому, з Конго, коли вже прийняв сан священника. Може, ти не пам’ятаєш того листа. Ті самі люди, з якими ти працював — і яким служив, — налетіли на будівлю місії, підпалили її та ударами мачете пошматували двох чудових черниць, які мешкали там разом з тобою. Ти дивом врятувався: гадаю, пішов роздобути харчів для дітей, що вчилися у школі. Про це писала вся світова преса, і я майже божеволію від тривоги, коли від тебе немає звісток.
Твій лист прийшов допіру через місяць. Ти писав: «Для мене віра — це абсолютна відданість. Відданість усьому, що казав Ісус. Усе, що написане в Євангелії, є правдою, бабусю. Я ніколи не бачив силу тяжіння, але маю доказ, що вона кожної миті існує. Так я відчуваю правду Христа — як чудесну силу, яка проявляється у всьому і надає сенсу моєму життю. Можу сказати, що попри сумніви, які я маю щодо Церкви, з усіма моїми хибами й обмеженнями, я є глибоко щасливий. Не бійся за мене, бабусю, бо я за себе не боюся».
Ти пішов у семінарію і залишив по собі величезну пустку. Ми з Етельвіною оплакували тебе так, наче ти пішов на війну; нелегко нам було жити далі у твою відсутність.
У 1997 році померла Факунда, їй виповнилося вісімдесят сім і вона була такою ж сильною і здоровою, як завжди. Вона впала з коня, якого тобі подарував твій дідусь Хуліан, того прекрасного створіння, яке щасливо жило на фермі Санта-Клара і було її транспортним засобом. Казали, що вона вмерла не від удару, у неї зупинилося серце, коли вона їхала верхи. У кожному разі, моя добра подруга мала раптовий і безболісний кінець, на який заслужила. Ми чували над нею в маєтку, де вона провела більшу частину свого життя, і впродовж двох днів проститися з нею приходили друзі, сусіди з Науеля та інших поближніх містечок, а також індіанці з округи, багато з яких були її родичами. Людей було стільки, що чування довелося перенести в патіо, де ми поставили труну під духмяним накриттям з квітів і лаврового гілля. Мені шкода, що ти не зміг приїхати, Каміло, бо саме відбував новіціат. Гаральд зробив сотні фотографій та відео, попроси їх у Етельвіни.
Парох Науеля відправив панахиду, а потім була індіанська церемонія прощання з Факундою. Її учасники прийшли в церемоніальних убраннях і з музичними інструментами, бо прощаються з померлими вони співаючи. Оскільки харчів не мало б забракнути, ми засмажили на рожні кілька баранців, подали качани цукрової кукурудзи, салат з помідорів і цибулі, свіжоспечений хліб, солодощі й багато оковитої та вина, бо горе краще переноситься з алкоголем. Правилом чування є те, що принесені в жертву тварини мають бути повністю спожиті: їжа не може змарнуватися. Старець общини, який замінив Яйму, виголосив коротку проповідь своєю мовою, яку я не могла зрозуміти, але мені пояснили, що він сказав Факунді, що вона перестала існувати і не повинна вертатися, шукаючи своїх дітей та внуків, що мусить поринути у сон Матері Землі, де тепер ті, хто відійшли раніше.