Пригадую, що в шістдесят чотири роки я мало не піддалася ідеї постаріти, але тоді хрестик Торіто змусив мене змінити курс і почати нове життя, дав мені мету, можливість бути корисною і дивовижну свободу душі. Я позбулася значної частини матеріального тягаря і страхів, окрім страху, що з тобою станеться щось лихе, Каміло. Наступні тридцять п’ять років я прожила з тим самим ентузіазмом молодості. У дзеркалі я бачила неминучі вікові зміни, але всередині вони зовсім не відчувалися. Оскільки процес старіння був поступовим, глибока старість заскочила мене зненацька. Старість і глибока старість — це не одне і те саме.
Інстинкт самозбереження тримає мене при житті, в якому вже нема самоповаги. В останні три роки безжальна природа потроху відбирала у мене енергію, здоров’я, незалежність, доки я не перетворилася на древню розвалину, якою є зараз. Коли мені сповнилося дев’яносто сім років, я не почувалася старою, бо займалася своїми проектами, цікавилася світом і все ще могла обурюватися, коли били жінку. Я не думала про смерть, бо мене тішило життя. Вже два роки я жила без Гаральда, чоловіка, який дав мені найбільше щастя в моєму довгому житті, але не почувалася самотньою, бо в мене були ти, Етельвіна, Майлен і багато інших жінок, з якими ми працювали у Фундації Ньєвес.
А потім, як тобі відомо, я впала зі сходів. Нічого серйозного. Рутинна операція із заміни кульшового суглоба і декілька місяців вправ, щоб знову ходити, але я вже не могла робити це сама, потребувала палички, міцного плеча Етельвіни, ходунків і, врешті-решт, інвалідного крісла. Найгірше в кріслі те, що мій ніс завжди на рівні пупка усіх інших і перше, що я в них бачу, це волосся в носі. Прощавай автомобіль, мій кабінет на другому поверсі, театр і фундація, яка цілком перейшла в руки Майлен, хоча насправді, так уже було віддавна. Мені довелося прийняти те, що я потребую допомоги. Зі смиренністю легше зносити щоденне приниження залежності. Утім, неповносправність тіла зробила мені несподіваний подарунок: дала мені величезну свободу думки. У мене вже не було обов’язків, і я отримала змогу потроху писати тобі цю розповідь і готувати душу до відходу.
Після того, як мене прооперували, я вирішила переїхати на ферму Санта-Клара, бо здогадувалася, що це будуть мої останні дні і було б шкода провести їх у місті. Тут народилася Етельвіна, і тут нам обом добре. Подумати тільки, коли ми з моєю матір’ю і тітками приїхали в цю ідилічну місцину, то назвали її Вигнанням — отак, з великої літери. То не було вигнання, то був притулок. Це той самий збірний будинок, який ми з братом спорудили на місці дому Рівасів, коли той розвалився і згорів під час землетрусу 1960 року. Відтоді він і стоїть, лише кожні чотири роки я міняла стріху і встановила опалення, бо взимку в нього пробирається холод і вологість. Довкола дому ростуть жасмин і гортензії, а при вході братки. Я привезла своє ліжко і дещо з меблів; дім дуже затишний і я відчуваю в його стінах присутність тих, хто жив тут раніше: моєї матері й тіток, Рівасів, Факунди й Торіто.
Недалеко звідси — цвинтар Науелю, де поховані найдорожчі мені люди, навіть Гаральд, бо його діти погодились, аби його останки покоїлися тут, як він цього бажав. Вони приїхали на його похорон зі своїми родинами: такі ж високі й біляві люди, як і Гаральд, в яких одразу ж по приїзді розболілися животи, як це завжди буває з цивілізованими людьми. Тут похований прах твоєї матері в керамічній урні, і також є могила Торіто, хоча ми ніколи не дізнаємося, чи ті кості, які нам віддали, належали йому чи комусь іншому. Там ти поховаєш і мене в біорозкладній труні, яка чекає свого часу в Пахарері.
Я знаю, що ти нишпориш по моїх шухлядах, шукаючи заощадження, які ми з Етельвіною сховали про всяк випадок. Є мудро тримати напохваті готівку — ану ж до нас вдеруться грабіжники, бо якщо нас застануть без нічого, то переріжуть нам горлянки. Пригадай, одного разу таке вже було і ми страшенно перелякалися тих лайдаків, які залізли через вікно і притьмом утекли, коли я почала кричати скільки сили, але може так статися, що наступного разу нас підведе удача або моє горло. Ясна річ, то було у Сакраменто, тут таке навряд чи може статися.
Ті банкноти, перев’язані різдвяними стрічками, нікому не приносять добра, лежачи у своїх сховках. Незабаром, це лише питання днів, Етельвіна передасть їх тобі для твоїх чарівних ощадних книжок. Ти мені не розповів, але це з’явилося в пресі й на телебаченні — кажуть, що навіть мільйонери, які зазвичай нічого не дають біднякам, бо є більш сексі жертвувати симфонічному оркестру, роблять внески на твої ощадні книжки. Як каже Етельвіна, вони це роблять радше через сором, аніж через співчуття. Вона пояснила мені, що ти вручаєш ощадну книжку кожній родині, яка переживає страшну скруту, аби вона купувала в кредит в супермаркеті в своєму кварталі, записувала це в тій книжці, а в кінці місяця ти сплачуєш рахунок. Це гарантує, що на столі буде їжа, запобігає приниженню від отримання милостині і підтримує роботу супермаркету, який інакше довелось би закрити. Це гарна ідея, одна з тих, які час від часу спадають тобі на думку.