Так і було. Зі зростом півтора метра, вагою сорок шість кілограмів та відрослим коротким і розпатланим волоссям, в штанях, жилеті й піджаку вона справді була на нього схожа. Єдиною, хто в інтимності нашої кімнати бачив її вбрану в чоловічий костюм-трійку, була я.
— Моїм батькам це зовсім не сподобається, — сказала я їй, але пообіцяла нікому нічого не казати.
У ту неділю міс Тейлор повела мене на прогулянку на головну міську площу, де на нас чекала Тереса Рівас. Не сказавши жодного слова про її убір, вона взяла міс Тейлор під руку, і ми пішли на галісійське морозиво. Вони були поглинуті розмовою, а я наставляла вухо, щоб почути щось із того, про що вони говорили.
— Лахудри! Безстидниці! — голосно прошипів якийсь пан в капелюсі і з ціпком, минаючи нас.
— І дуже з цього горді, пане! — відказала йому Тереса зі зухвалим сміхом, а міс Тейлор засоромлено почервоніла.
Після морозива Тереса відвела нас до себе: її житло виявилось зовсім не таким, як ми сподівалися.
У міс Тейлор склалося враження, що Тереса, з її зухвалим поводженням і вродженою елегантністю, належить до вершків суспільства: що вона, либонь, є однією з тих багатих спадкоємиць, які можуть не зважати на умовності, бо мають підтримку заможної рідні. Вона досі не вміла розрізняти суспільні класи — почасти тому, що оберталась лише в колі моєї родини і домашньої челяді.
Байка про те, що всі люди є рівними перед законом і Богом, є брехнею, Каміло. Сподіваюся, ти в це не віриш. Ні закон, ні Бог не обходяться з нами однаково. В нашій країні це очевидно. При знайомстві з кимось нам досить лише помітити легкий акцент, те, як беруть столове приладдя, чи панібратство у поводженні з людиною в підлеглому становищі, аби в одну мить визначити, до якого з незлічених суспільних прошарків ця особа належить. Це талант, яким оволодіває небагато чужоземців. Вибач, що я на цьому наголошую, Каміло, я знаю, як тебе дратує класова система, така жорстока й ексклюзивна, але мушу про це згадати, аби ти зрозумів Джозефіну Тейлор.
Тереса жила в мансарді старого будинку, на вбогій і брудній вулиці. На першому поверсі була майстерня, де лагодили взуття, на другому кілька швачок кустарним способом шили медсестринську уніформу і білі халати для шпитальних лікарів. У мансарду вів темний коридор і дерев’яні сходи, вичовгані сотнями ніг і з поточеними термітами приступками.
Ми опинились у просторій кімнаті з низькою стелею і двома брудними віконцями, які заледве пропускали світло, вся обстановка якої складалася з канапи, що правила за ліжко, набору меблів, які, здавалося, хтось викинув через непридатність, і розкішного гардеробу з дзеркальними дверцятами — то була єдина згадка про краще минуле. В кімнаті панував страшенний розгардіяш: розкиданий одяг, перев’язані шворкою стоси газет і паперів; підозрюю, там не прибирали місяцями.
— Що тебе пов’язує з Дель Вальє? — запитала міс Тейлор у Тереси.
— Нічого. Я прийшла на ту забаву зі своїм братом Робертом, фокусником, пригадуєш його?
— Твій брат неперевершений!
— Фокуси — це лише хобі, ніхто не заробляє на прожиток, ковтаючи кинджали чи витягаючи з капелюха кроликів.
Тереса увімкнула плитку, аби закип’ятити воду, і подала нам чай в щербатих чашках: мені з цукром, а Джозефіні — доливши якогось дешевого алкоголю. Вони курили темні й міцні цигарки, які, за словами Тереси, очищали легені. Вона розповіла нам, що її батьки вчителювали в якійсь місцині десь на півдні, звідки вона та її брат Роберто поїхали, щойно змогли: він — аби вступити в університет, вона — на пошуки пригод; вона сказала, що ніяк не вписувалася в оточення своїх батьків, і називала себе богемою. Кілька років тому батько підчепив іспанську інфлюенцу і, попри те, що вижив, відтоді мав слабі легені.
— Мої старі недавно вийшли на пенсію. Вчителі дуже мало заробляють, Джо. Нову пенсійну систему запровадили надто пізно для них, заощаджень вони не мали, тож поїхали в село, де на життя йде дуже мало, і тепер вчать дітей задарма. Я б хотіла їм допомагати, але я пропаща душа, заледве заробляю собі на харчі. Натомість Роберто матиме добру професію і є відповідальним і щедрим сином; він стане опорою моїм батькам.
Тереса пояснила міс Тейлор, що її брат мусив відслужити у війську і через це йому довелося відкласти навчання, але за кілька років він отримає диплом агротехніка. Удень він вчиться, а вечорами працює офіціантом в ресторані. Вона служить в національній телефонній компанії.
— Звісно, туди я не можу приходити вбрана, як чоловік, — додала вона зі сміхом.
Вона показала нам кілька фотографій своїх батьків, зроблених на площі якогось містечка, і світлину свого брата у рекрутській формі: на ній був безвусий хлопчина, який зовсім не був схожий на того веселого вусаня, який на забаві показував фокуси.