— Вибачте, тату, але ми все втратили, — заявив йому Хосе Антоніо, вдруге перевіривши бухгалтерські книги, як офіційні, так і махлярські.
Брат пояснив йому, що їхні акції вже нічого не варті, що вони заборгували половині світу і краще не думати про те, що батька можуть забрати за ухиляння від сплати податків. Віддати борги нема як, але в ситуації, в якій опинилася країна, цього ніхто не може зробити: кредиторам доведеться зачекати. Банку дістануться лісопильня, виноградники на півночі, будівельні проекти і навіть наш дім, бо вони не зможуть сплачувати іпотеку. З чого будуть жити? Треба звести видатки до мінімуму.
— Тобто нам доведеться затягнути пояси... — прошепотів мій батько ледве чутно.
Такий вихід ніколи не спадав йому на думку.
Фінансовий занепад в решті світу практично паралізував нашу країну. Ми цього ще не знали, але на нашій державі криза позначиться найбільше, бо піде прахом експорт, на якому вона трималася. Заможні родини, які, попри те, що зазнали значних збитків, мали можливість покинути місто, перебралися у свої заміські садиби, де принаймні мали що їсти, але по решті населення бідність вдарила з усією силою.
У міру того, як підприємства оголошували про банкрутство, збільшувалася кількість безробітних; дуже скоро вернулася епоха спільних казанів, супових кухонь для тисяч і тисяч голодуючих, які ставали в чергу за мискою рідкого супу. Безліч чоловіків бродила в пошуках роботи, а жінки й діти просили милостиню. Вже ніхто не зупинявся, щоб прийти на допомогу жебракам, якими рясніли тротуари. Повсюди виникали спалахи насильства серед тих, хто втратив надію. В містах злочинність зросла так, що вже ніхто не почувався на вулиці безпечно.
Влада була в руках генерала, який відправив у вигнання попереднього президента і правив залізною рукою. Казали, що його політичні противники ставали на вічний якір у порту, і кожен, хто б достатньо занурився, міг у цьому пересвідчитися, бо обгризені рибами скелети були за щиколотки прив’язані до цементних брил. Попри репресії, з якими здійснювався державний контроль, генерал щохвилини втрачав владу, йому дошкуляли масові народні протести, які нова поліція, сформована за методами прусських вояків, зустрічала пострілами. Столиця була схожа на місто в стані війни. Оголошували страйки студенти, викладачі, лікарі, інженери, адвокати та інші професійні цехи: усі вимагали одного — відставки президента. Генерал, окопавшись у своєму кабінеті, ніяк не міг повірити, що в один момент ситуація різко змінилася, і далі повторював, що поліція виконує свій обов’язок, що ті, хто дістав кулю, заслуговували своєї долі, бо порушили закон, що це країна невдячних людей, що за його правління був порядок і прогрес, і чого ще вони могли сподіватися: світова катастрофа — це не його провина.
Наступного дня Хосе Антоніо і четверо інших моїх братів і собі пішли на масовий протест — не стільки з політичних переконань, скільки заради того, щоб облегшити фрустрацію і не пасти задніх, бо їхні друзі та знайомі вже брали участь у заворушеннях. На вулицях рівною мірою перемішалися чиновники в краватках і капелюхах, нужденні робітники та голодранці. Ніхто й ніколи ще не бачив такого натовпу, який ішов пліч-опліч, він був відмінний від демонстрацій убогих родин в найгірші часи безробіття, які середній клас спостерігав з балконів. Для Хосе Антоніо, який звик контролювати свої емоції і вести впорядковане життя, це стало досвідом свободи, і на кілька годин у нього з’явилось відчуття належності до колективу. Йому було нелегко впізнати себе в тому знавіснілому молодику, на якого він перетворився, котрий провокував щільну шеренгу озброєних поліціантів, які відповідали ударами кийків і пострілами в повітря.
Саме це він і робив, коли побачив на розі Джозефіну Тейлор, таку ж збуджену, як решта юрби, і мене, що перестрашено чіплялась за її руку. Його ейфорія вмить згасла. Він досі носив у кишені пуделко із перснем з гранатами й діамантами, тим самим, який вона делікатно відмовилась прийняти, коли він, за дідівським звичаєм ставши на коліна, попросив її вийти за нього заміж.