— Ви хворі, тату? Чому ви сумуєте? — запитувала я, не сподіваючись на відповідь.
Мій батько став привидом.
Через два дні після падіння уряду Арсеніо дель Вальє добила звістка, що його виселяють з великого дому з камеліями, де народився він сам і всі його діти. У нього був тиждень, щоб звідти забратися. До цього додався ордер на арешт за шахрайство й ухиляння від сплати податків — як цього вже віддавна боявся його син Хосе Антоніо.
Ніхто не почув пострілу в цих хоромах з великою кількістю кімнат, де дзюрчало в трубах, скрипіло сухе дерево, шамотіли, сховавшись у стінах, миші, а його мешканці створювали звичний шум. Ми знайшли його вранці наступного дня, коли я принесла батькові в бібліотеку чашку кави, як робила це часто, відколи ми звільнили покоївок. Важкі плюшеві штори були запнуті, світилася лише настільна лампа від Тіффані з абажуром із писаного скла. То була простора кімната з високою стелею, книжковими шафами й олійними репродукціями класичних полотен, які один уругвайський художник копіював настільки точно, що міг обманути досвідченого покупця — що й робив мій батько кілька разів. Залишилася лише Юдита з відтятою головою Олоферна на таці. Зникли також персидські килими, ведмежа шкура, барокові крісла, величезні розписані вази з китайської порцеляни і більшість предметів з колекцій. Цей покій, колись найрозкішніший у нашому домі, тепер був голим простором, в якому плавали два чи три ще позосталі предмети обстановки.
Я увійшла, засліплена ранковим світлом в галереї. На кілька секунд спинилася, щоб очі призвичаїлись до сутіні, і тоді побачила батька, який сидів за письмовим столом, відкинувшись на спинку стільця. Я подумала, що він спить і краще дати йому відпочити, але непорушність повітря і легкий запах пороху мене насторожили.
Мій батько вистрілив собі у скроню з англійського револьвера, який купив у часи пандемії. Куля акуратно вп’ялась у мозок, не спричинивши великих ушкоджень: лише пробила чорну дірку розміром з монету, з якої кров тоненькою цівкою стікала на шляфрок з індійського кашеміру, а звідти на килим, де утворилася пляма. Цілу вічність я непорушно стояла поруч і дивилася на нього, чашка тремтіла у мене в руці, я шепотіла «тату», «тату». Я досі чітко пам’ятаю те відчуття жахливого спокою і порожнечі, яке тоді охопило мене і ще довго не відпускатиме після похорону. Врешті я поставила чашку на стіл і мовчки пішла шукати міс Тейлор.
Ця сцена врізалась у мою пам’ять з фотографічною точністю і не раз приходила до мене в снах. Коли мені було п’ятдесят, я проходила кількамісячну терапію у психіатра, який змушував мене аналізувати її до нудоти, але ні тоді, ні зараз я не відчуваю того, що належить відчувати перед лицем батька з кулею в голові. Не відчуваю ні жаху, ні смутку — нічого. Я можу пояснити, що бачила, пустоту і спокій, які тобі описала, але нічого більше.
Усі в домі довідалися про трагедію через сорок хвилин, коли міс Тейлор і Хосе Антоніо витерли кров і прикрили батькову рану нічним ковпаком, який він надягав узимку. То були похвальні дії, бо завдяки їм можна було вдавати, що в нього через стрес розірвалося серце. Ніхто в нашому домі, ні поза ним у це не повірив, але було б невиховано брати під сумнів офіційну версію, яку підтвердив лікар, аби в нас не виникли проблеми і ми могли поховати небіжчика на католицькому цвинтарі, а не на міському, де хоронили злидарів та іноземців, які сповідували інші релігії. Він не став першим і не буде останнім зі збанкрутілих багатіїв, які в той час наклали на себе руки.
Моя мати самогубство свого чоловіка сприйняла як прояв легкодухості: він покинув її безпомічну посеред катастрофи, до якої сам призвів. Байдужість, яку вона відчувала до нього в останні роки, коли вони навіть не ділили кімнату, обернулась на зневагу і лють. Ця зрада була значно гіршою, ніж ті грішки подружньої невірності, про які вона довідалася і до яких їй насправді було байдуже; це стало образою для неї і непоправною ганьбою для родини. Вона не могла прикидатись безутішною вдовою, ні носити жалобу, хоча знала, що Дель Вальє їй цього не подарують. Поховали батька похапцем і не кликали нікого, крім його синів, бо треба було виселитися з дому, тож оголошення в газеті помістили заднім числом, коли приходити на цвинтар було вже пізно. Не було ні некролога, ні вінків; мало хто висловив своє співчуття. Мене на похорон не взяли, бо після того, як я знайшла тіло батька в бібліотеці, в мене піднялася температура, кажуть, я кілька днів мовчала. Міс Тейлор залишилася зі мною. Мій батько Арсеніо дель Вальє, той багатий і впливовий чоловік, якому підлягали дружина і ми, його діти, і якого багато хто боявся, пішов з життя безславно, мов жебрак.