— Нам не потрібна ні чиясь злостивість, ні чиєсь співчуття, — сказала вона, невимушено зарахувавши себе до членів родини Дель Вальє, і додала, що вони можуть розраховувати на її заощадження, ту саму пачку фунтів стерлінгів, яку моя мати їй повернула і яку вона зберігала в шухляді зі спідньою білизною.
Вона точно знає, куди вони можуть поїхати, — сказала міс Тейлор, — у неї все сплановано. Хосе Антоніо вкотре попросив її вийти за нього заміж, і вона знову сказала, що ніколи цього не зробить, але не дала йому того єдиного пояснення, яке б він зрозумів: що вона вже духовно побралася з Тересою Рівас.
Поїзд довіз нас до Науелю, то була остання станція; звідти на південь їхалося повозами чи верхи, а далі морем, бо суходіл там дробиться на острови, розділені каналами та фіордами — аж до блакитних льодовиків. На пустинному пероні не було видно жодної душі — лише дерев’яний поміст, навіс із гофрованого металу і вицвіла від сонця, вітру і дощів вивіска з назвою містечка. Ми їхали багато годин, сидячи на твердих сидіннях, з кошиком із вареними яйцями, холодною куркою, хлібом і яблуками. Наприкінці дороги у вагоні залишилися лише ми, решта пасажирів зійшла на попередніх станціях.
Ми везли зі собою те, що помістилося у кілька баулів і валіз: одяг, подушки, постіль і ковдри, туалетне приладдя і те, що мало для нас сентиментальну цінність. У багажному вагоні їхали швейна машинка, бабусин годинник з маятником, мамин письмовий стіл у стилі королеви Анни, томи Enciclopedia Británica, кухонне начиння, три світильники і кілька нефритових фігурок, які моя мати невідомо чому вважала потрібними для нашого нового життя і які вдалося сховати ще до того, як кредитори переписали домашній скарб і все позабирали. Було врятовано також рояль, який перевезли у нежилу кімнату в будинку, де мешкала Тереса Рівас. Оскільки більш-менш добре грати на ньому могла лише міс Тейлор, Хосе Антоніо подарував його їй. В іншу скриню запакували аптечку тітки Пії, інструменти тітки Пілар, слоїки з консервами, вуджені окости, витримані сири, пляшки з трунками та інші делікатеси з комори для провізії, які не хотіли там залишати.
— Облиште! Ми їдемо не на безлюдний острів! — спинив тіток Хосе Антоніо, побачивши, що вони хочуть взяти з собою живих курей.
— Тут закінчується цивілізація, це індіанська територія, — сказав нам машиніст, коли ми чекали, заки Торіто і Хосе Антоніо вивантажать наші манатки на станції в Науелі.
Це аж ніяк не заспокоїло мою матір і тіток, виснажених подорожжю і наляканих майбутнім, зате піднесло дух міс Тейлор і мені. Можливо, ця Богом забута місцина виявиться цікавішою, ніж можна було сподіватися.
Ми сиділи на валізах, сховавшись від мжички під навісом і підкріплюючи тіло гарячим чаєм, яким нас частували залізничники, місцеві чоловіки, суворі й мовчазні, але гостинні, коли показалася тарадайка, яку тягли два мули. Правив нею чоловік у чорному капелюсі з широкими крисами та грубій чорній накидці. Він представився як Авель Рівас, потиснув руку Хосе Антоніо, привітався із жінками, знявши капелюха, а мене розцілував в обидві щоки. Був він середнього зросту і невизначеного віку, мав видублену негодою шкіру, жорстке сиве волосся, круглі окуляри в металевій оправі та великі руки, покручені артритом.
— Моя дочка Тереса сповістила, що ви приїдете поїздом, — сказав він і додав, що відвезе нас туди, де ми будемо жити. — Потім я повернуся за багажем, бо не можу перевантажувати мулів. Не хвилюйтеся, тут ніхто нічого не вкраде.
Цілу вічність їхали ми, наскрізь промоклі, тією чортопхайкою по грузькій дорозі, і це дало нам змогу оцінити, наскільки далеко ми опинилися. Хосе Антоніо їхав спереду разом з Авелем Рівасом; Пілар підтримувала мою матір, скручену черговим нападом кашлю, які ставали все частішими і довшими; тітка Пія беззвучно молилася, а я, сидячи на лавці між міс Тейлор і Торіто, вдивлялася у зарості, чекаючи на появу індіанців, про яких говорив машиніст: я уявляла їх як лютих апачів з єдиного баченого мною німого кінофільму, якоїсь заплутаної історії американського Заходу.
Науель складався з однієї вулички з доволі обшарпаними дерев’яними хатами обабіч, невеличкої крамниці, зачиненої о тій порі, єдиної цегляної будівлі, яка, за словами Авеля, мала багато призначень: то була пошта, каплиця, коли приїздив єдиний в тих краях священник, і місце, де збиралися мешканці для вирішення справи громади і для святкувань. Кудлаті пси, що ховались від дощу попід піддашшями хат, знехотя гавкали на мулів.