Выбрать главу

Мули проминули містечко, проїхали ще пів кіло­метра, потім звернули на доріжку, облямовану голими деревами і спинилися перед домом, що був схожий на інші в містечку, але просторіший. Нас вийшла зустрічати якась жінка, прикрившись великою чорною парасолею. Вона допомогла нам зійти з повозу, вітаючи нас обіймами — наче знала нас віддавна. То була Люсінда, дружина Авеля і мати Тереси Рівас — невеличка, моторна, владна і сердечна, яка не робила різниці між своїми і чужими, між людьми і тваринами. Думаю, їй тоді було під шістдесят, на що вказували лише сивина і зморшки, бо вона була жвавою та меткою — на відміну від свого чоловіка, спокійного й іноді неговіркого.

Так почався другий етап мого життя, який мої рідні на­звали Вигнанням з великої літери, а для мене то була пора відкриттів. Наступні дев’ять років я провела у тій майже безлюдній провінції на півдні країни, яка нині вабить туристів своїми краєвидами з холодними лісами, засніженими вулканами, смарагдовими озерами і повноводими річками, де кожен, прив’язавши до шворки рибальський гачок, міг за годину наловити цілий кіш пстругів, лососів і сомів. Небо пропонувало щораз інше видовище: з цілою симфонією кольорів, хмарами, які швидко гнав вітер, табунами диких гусей і поодинокими мазками кондора або орла в їхньому величному польоті. Ніч западала раптово, як чорна мантія, розшита мільйонами вогників, які я навчилася розрізняти за їхніми тради­ційними й індіан­ськими назвами.

Люсінда й Авель Ріваси були єдиними вчителями на багато кілометрів довкіл. Тереса розповіла міс Тейлор, що її батьки кілька років тому вийшли на пенсію і, покинувши містечко, де все життя вчителювали, подалися туди, де їх потребували найбільше. Вони повернулися на ферму, яка належала родині Авеля, де господарював його молодший брат Бруно. Санта-Клара була невеличким господарством, яке давало змогу забезпечити родину і обмінювати чи продавати деякі рільничі товари, мед, сири, вуджене м’ясо в сусідніх селах. Це й близько не було те зразкове велике помістя, якими володіли німецькі та французькі іммігранти. Крім головного дому, на фермі було ще декілька хаток, вуджарня, повітки з металевою ванною для щотижневого купання, піччю для випікання хліба та реманентом, свинарня та стайня, де тримали корів, коней і двох мулів.

Бруно Рівас був значно молодший за свого брата Авеля: йому було під п’ятдесят, то був чоловік від землі, працьовитий, сильний тілом і духом, як про нього казали. Він втратив дружину і дитину під час її перших пологів, які закінчилися зле, й іншого кохання не знайшов. Став серйозним і мовчазним, але залишався приязним, завжди готовим допомогти, позичити свій реманент чи мулів, віддати яйця чи молоко, яких мав задосить.

Факунда, молода індіанка з виразистим лицем, широкоплеча й дужа, як докер, працювала в його домі вже кілька років. Десь у неї був чоловік і двійко дітей, яких ростила бабця, тож бачила вона їх зрідка. Вона майстерно пекла хліб, торти і пиріжки, весь час наспівувала й обожнювала сеньйора Бруно, як вона його називала, якого бештала і балувала, як матір, хоча за віком могла бути його донькою.

Люсінда й Авель жили в одній з хаток за кілька метрів від головного дому. Бруно прийшлися до речі товариство і допомога брата та братової: справ було завжди по горло, і хоча починали працювати спозаранку, дня не вистачало. Навесні та влітку, коли роботи було найбільше, Бруно брав на допомогу пару батраків, бо Люсінда й Авель, користаючи з гарної погоди, їхали вчити дітей. Вони мандрували верхи на коні та мулі розлогим регіоном з коробками зошитів та олівців, за які платили з власної кишені, бо уряд покинув напризволяще віддалені сільські райони. Чотирирічна базова освіта була обов’язковою, але надавати її на всій території було важко: бракувало доріг, засобів і вчителів, готових поселитися в тих краях.

Приїхавши в якесь невеличке сільце, подружжя Рівасів скликали дітей дзвоником, який чіпляють коровам на шию. Залишалися на кілька днів і від рання до смеркання давали уроки, заприязнившись із місцевими селянами, які приймали їх, як посланих небом ангелів. Вони не мали змоги їм платити, але змушували взяти бодай щось: сушню, кролячі шкурки, сандалії чи плетені вироби — те, що мали. Спали Ріваси там, куди їх запрошували на нічліг, а потім мандрували далі. Перед від’їздом давали учням завдання на кілька тижнів і попереджали, що коли вертатимуть, то перевірять його, тож одного дня ті зможуть отримати сертифікат про початкову освіту. Вони мріяли про власне приміщення, де б могли вчити дітей і годувати їх гарячою стравою, бо в деяких випадках вона була б єдиною, яку ті діти їли, однак то був нездійсненний проект. Учні не могли ходити багато кілометрів пішки, щоб дістатися до школи: школа мусила їхати до них.