Оселя й справді була занедбаною руїною, але двір займав півкварталу і мав виходи на дві вулиці. Хотілося б мені мати фотографію, Каміло, щоб показати її тобі, бо там починається моє життя і мої спогади. Ті хороми втратили той блиск, якими відзначалися колись, до економічного краху, коли дідусь ще повелівав кланом своїх численних дітей та армією слуг і садівників, які утримували дім у бездоганному стані, а сад був раєм квітів і фруктових дерев — із заскленою оранжереєю, де росли орхідеї з інших кліматичних зон, і чотирма мармуровими статуями з грецької міфології, як було тоді заведено серед знатних родин, що були вирізьблені тими самими місцевими умільцями, які висікали могильні плити. Старих садівників уже немає, а нові є бандою нероб, як казав мій батько. «Якщо й далі так піде, дім заросте бур’яном», — повторював він, але нічого не робив для вирішення ситуації. Він волів любуватися природою здалеку, та не вважав її вартою своєї уваги, яка була зосереджена на прибутковіших справах. Прогресуюче руйнування садиби його не надто непокоїло, бо він збирався жити в ній лише доти, доки буде треба: дім нічого не був вартий, але ґрунт був чудовий. Він мав намір продати його, коли його ціна достатньо зросте, навіть якщо доведеться чекати не один рік. Його аксіомою було кліше: купувати дешево й продавати дорого.
Вищий клас перебирався в передмістя, якнайдалі від державних закладів, базарів і курних площ, загиджених голубами. Спостерігалась лихоманка зносити такі особняки, аби споруджувати офісні будівлі чи багатоквартирні будинки для середнього класу. Столиця була і залишається одним з найбільш сегрегованих міст світу, і позаяк ці вулиці, які були головними із часів колоніальної епохи, поступово займатимуть нижчі класи, мій батько мусив би переселити свою родину, аби не видатися дивним в очах своїх друзів і знайомих. На прохання моєї матері він провів у дім електрику і встановив унітази, тоді як усе решта тихо руйнувалося.
2
Моя бабуся по матері цілими днями ниділа в галереї, сидячи у фотелі з високою спинкою, настільки поглинута своїми спогадами, що за шість років не промовила жодного слова. Мої тітоньки Пія та Пілар, на кілька років старші від моєї матері, також жили з нами. Перша була милою жіночкою, яка розумілася на зіллі і володіла даром зцілення накладанням рук. У двадцять три роки вона збиралася заміж за троюрідного брата, якого любила з п’ятнадцяти років, але так і не вбрала шлюбну сукню, бо її наречений за кілька місяців до весілля раптово помер. Через те, що розтин не проводили, бо родичі не дали на це згоди, його смерть приписали вродженій ваді серця. Пія визнала себе вдовою по єдиному коханому, вбралася у строгий траур та інших претендентів вже не підпускала.
Тітонька Пілар була гарною, як усі жінки в її родині, але робила все можливе, аби не здаватися такою, і кепкувала із чеснот та окрас жіночності. Було кілька відважних юнаків, які в молодості намагалися за нею упадати, але вона подбала про те, щоб їх відлякати. Шкодувала, що не народилася на півсторіччя пізніше, бо тоді б реалізувала своє прагнення стати першою жінкою, що підкорила Еверест. Коли шерп Тенцінґ Норгей та англієць Едмунд Гілларі здійснили це 1953 року, Пілар плакала з розпуки. Вона була високою, дужою та спритною і мала владний темперамент полковника; виступала в ролі економки і займалася справами, яких ніколи не бракувало. Мала талант до механіки, придумувала домашні приладдя, їй приходили до голови оригінальні способи усунути їхні недоліки, тому казали, що Бог помилився щодо неї статтю. Ніхто не дивувався, коли бачив, як вона, видершись на дах, керує заміною черепиці після підземних поштовхів або не гидує взяти участь у рубанні курей та індиків на задньому дворі до Різдвяних свят.
Карантин, запроваджений через інфлюенцу, мало відчувався в нашій родині. В нормальні часи покоївки, кухарка і праля мали вільні лише два вечори на місяць; шофер і садівники мали більше свободи, бо чоловіки не вважалися челяддю. Винятком був Аполоніо Торо, велетенський юнак, який за кілька років до того постукав у двері Дель Вальє з проханням дати поїсти і залишився в домі. Припускали, що він є сиротою, але ніхто не завдав собі труду це перевірити. Торіто на вулицю потикався рідко, бо побоювався, що на нього накинуться, як це вже не раз бувало: його дещо звіриний вигляд і простодушність підбивали на гріх. Він тягав дрова і вугілля, шліфував і натирав воском паркет і виконував іншу чорну роботу, яка не вимагала розмислу.