Моя мати не дуже любила бувати в товаристві і в кращі часи виходила якомога менше. Супроводжувала свого чоловіка на зібрання родини Дель Вальє, які були такими численними, що можна було заповнити річний календар річницями, хрестинами, весіллями і похоронами, але робила це знехотя, бо через гамір у неї боліла голова. Могла послатися на погане здоров’я або чергову вагітність, щоб залишитися вдома чи поїхати в санаторій для сухотників у горах, де одужувала від бронхіту і користала з нагоди відпочити. За гарної погоди вона їздила на коротку прогулянку в шикарному автомобілі марки «Форд Т», який її чоловік придбав, допіру вони увійшли в моду, що розвивав самогубну швидкість п’ятдесят кілометрів за годину.
— Одного дня я покатаю тебе на власному літаку, — пообіцяв їй батько, хоча то було останнє, чого б вона бажала як транспортний засіб.
Батька захоплювала аеронавтика, яка вважалася примхою авантюристів і плейбоїв. Він думав, що в майбутньому ці літачки з полотна і дерева будуть доступні кожному, хто зможе за них заплатити, як автомобілі, і він буде одним з перших, хто вкладатиме в них гроші. В нього все було продумано. Він купить їх з рук у Сполучених Штатах, у розібраному вигляді привезе в країну, щоб уникнути сплати мита, а потім, зібравши їх, як належить, продасть за ціною золота. Завдяки одній із примх долі через багато років мені випаде здійснити його мрію у дещо зміненому вигляді.
Шофер відвозив мою матір на закупи в турецький пасаж або у Версальський салон на зустріч із котроюсь із її своячок, яка вводила її в курс родинних пліток, але майже ніщо з цього останніми місяцями не було можливе — спочатку через її важкий живіт, а згодом внаслідок самоізоляції через пандемію. Зимові дні були короткими і минали за грою в карти з моїми тітками Пією і Пілар, шиттям, плетінням і покаянними молитвами на вервиці разом з Торіто і хатніми служницями. Вона наказала зачинити кімнати відсутніх синів, дві вітальні та їдальню. В бібліотеку заходили лише її чоловік і старший син. Торіто запалював там коминок, аби не відсиріли книжки. В решті кімнат і в галереї горіли вугільні жаровні, на яких стояли казани з окропом і листям евкаліпту, щоб очистити дихання і відігнати привид інфлюенци.
Мій батько і брат Хосе Антоніо не дотримувалися ні карантину, ні комендантської години: перший — бо був одним з тих бізнесменів, які вважалися незамінними для доброго функціонування економіки, а другий — тому що допомагав батькові. Вони мали пропуск, як і інші промисловці, підприємці, політики і медичні працівники. Батько із сином ходили в контору, зустрічалися з колегами та клієнтами і вечеряли в Клубі Уніон, який не зачинили, бо то було б однаково, що зачинити собор, хоча ресторан втрачав у якості у міру того, як персонал почав вмирати. На вулиці вони прикривалися фетровими масками, пошитими моїми тітками, а перед сном промивали горло алкоголем. Вони знали, що до інфлюенци ніхто не має імунітету, однак сподівалися, що завдяки цим заходам і окурюванню евкаліптом зараза не просочиться в наш дім.
У часи, коли мені випало народитися, такі сеньйори, як Марія Ґрасія, усамітнювалися, щоб приховати вагітність від сторонніх очей, і не годували своє потомство — це вважалося поганим смаком. Зазвичай наймали годувальницю, бідну жінку, яка відлучала від грудей власне дитя, аби винайняти їх іншому малюкові, якому пощастило в житті більше, але мій батько не дозволив, щоб якась незнайомка приходила в наш дім. Вона могла принести з собою інфлюенцу. Проблему мого харчування вирішили за допомогою кози, яку помістили в третьому патіо.
Від мого першого дня і до п’яти років я була під опікою виключно тітоньок Пії і Пілар, які розбалували мене так, що майже зіпсували мою вдачу. До цього доклався також мій батько, бо я була єдиною дівчинкою серед ватаги хлопців. У тому віці, коли інші діти вчаться читати, я не вміла їсти сама, мене годували з ложки, а спала я, скрутившись клубочком, у колисці, яка стояла біля ліжка моєї матері.
Одного дня батько дозволив собі зробити мені зауваження, бо я розбила на друзки порцелянову голову ляльки, брязнувши нею об стіну.
— Невихована шмаркачка! Зараз ти в мене дістанеш!
Ніколи раніше він не підносив на мене голосу. Я впала долілиць на підлогу, ревучи, мов оглашенна, як робила це часто, і вперше у нього урвався безмежний терпець, з яким він завжди до мене ставився: схопивши мене за плечі, він так енергійно мною тріпонув, що, якби не втрутилися тітоньки, скрутив би мені в’язи. Від здивування моя вдавана істерика миттю припинилася.
— Цьому дівчиську потрібна англійська гувернантка, — постановив розгніваний батько.
І так у нас з’явилася міс Тейлор. Батько знайшов її через агента, котрий вів деякі його справи в Лондоні, який попросту дав оголошення в газету «Таймс». Домовлялися вони за допомогою листів і телеграм, які кілька тижнів йшли в один бік і стільки ж ішла відповідь у інший, та попри часові та мовні перешкоди — бо агент не володів іспанською мовою, а англійський словниковий запас мого батька обмежувався темою валют та експортних документів — їм вдалося порозумітися і найняти ідеальну особу, надійну жінку з досвідом і добрим ім’ям.